Розділ 1

Антуанетта (Ані)

– Чарівно відьмочко у червоному капелюшку, – почула я приємний чоловічий голос позаду себе та обернулася. Незнайомець усміхнувся, споглядаючи мене неймовірно спокусливим поглядом, від якого по спині наче пробіг табун сонечок. – Не боїтеся гуляти по лісу на самоті? Ще й на заході сонця? Раптом тут бродять хижі тварини та вовки?

Я заклякла на місці. Не очікувала когось зустріти поблизу річки у такій порі. Наспівуючи під ніс пісеньку я навіть не помітила як на ліс опустилися сутінки. Але раділа тому, що встигла зібрати чимало корисної та чудотворної рослинності.

Сьогодні я начепила на себе улюблену жовту футболку та джинси, на ноги взула кросівки й прикрасила голову червоним капелюшком – обожнювала цю панамку ще з дитинства – вона пахла лісом та травами. Колись її подарувала мені бабуся. І це була чи не єдина пам’ять про неї.

– Я тут виросла, й гуляла стежками лісу з самого дитинства, – підняла на незнайомця сміливий погляд та тут же потонула у вірі його зелених очей. – Я знаю кожен кущ в цьому лісі. І мені не страшні вовки… До речі, їх тут немає.

– А бойові маги? – знову спитав він, наближаючись до мене на один крок. Ох вже ця постать! Не можна бути настільки небезпечно привабливим! – Хіба не страшно зустрітися з представниками цієї раси?

– Я – дипломована відьма, – мої очі хижо виблиснули, – я можу за себе постояти! Тим більше я не бачу сенсу боятися наших захисників.

В нашій Академії Магічних Мистецтв не було бойових магів – ані серед викладачів, ані серед студентів. Вони навчалися в окремому спеціалізованому навчальному закладі й займали в нашому королівстві особливі позиції. Не можу сказати, що їх прямо-таки боялися, але поважали так точно. Їхня діяльність була пов’язана більше з військовою сферою: вони стояли на охороні кордонів держави, але чутки про їхню небезпечну привабливість, а також силу, владу й темперамент йшла далеко попереду них. Деякі маги та відьми лякалися зустрічей з ними та вважали за краще не мати серед них ані друзів, ані ворогів. Я ж була впевнена, що це все просто вигадки й не мала упереджень до жодних рас чи магічних здібностей у нашому королівстві.

– Впевнена? – ще крок до мене.

І я стою не змозі поворухнутися. Моє серце шалено стукає в грудях, дихання збилося… Невже цей чоловік і є той самий бойовий маг? Що ж, тоді чутки щодо їхньої привабливості взялися не на порожньому місці.

– Так, – кивнула я, й мій кошик випав з рук, покотившись по землі.

– Як тебе звати, миле створіння? – знову шикарна посмішка, від якої мої думки пливуть у зовсім іншому напрямку.

Цей чоловік просто випромінює неймовірну енергію кохання, й зараз я відчула таке, що самій стало незручно від власних думок. У мене були партнери, я зустрічалася з хлопцями, але до жодного з них я ніколи не відчувала нічого подібного. Та й ті стосунки ніколи не тривали довше ніж пів року. Своє справжнє кохання я все ще шукала у цьому величезному світі.

– Ані. Антуанетта, – швидко промовила я та нахилилася, щоб підняти кошик з травами. І ледь не зіштовхнулася з незнайомцем лоб в лоб. Наші пальці на мить торкнулися один одного, й я відчула розряд, що промайнув між нами.

– Ані, – хриплим голосом повторив маг. – Мене звуть Дерріл. Можна просто Ріл, – усміхнувся він. – І кажи мені «ти». Ненавиджу ці формальності!

– Дерріле, я ніколи раніше вас… тебе… тут не бачила… – Блін, що я говорю, я й сама не була вдома цілих п’ять років. Але зараз мене більш за все цікавило – хто ж він такий та що тут робить?

– Це не дивно, моя люба. Я народився та виріс в столиці. Приїхав сюди лише позавчора, до дядька-лісовика, знаєш такого?

– Звісно, знаю. Дядько Річард не раз ховав нас з подружками у своїй лісовій хатинці від дощу, коли ми були малими дітьми, розповідав неймовірні історії та казки! То ти в гості до нього приїхав? – запитала я.  

– Можна й так сказати. Я заміню його на кілька місяців, поки він працюватиме в палаці нашого шанованого короля…

– О-о, – від здивування я не знала, що й сказати. – Я планувала навідати дядька Річі… – нарешті прошепотіла я.

– Бачу, ти здивована, чи не так?

– Звісно, я здивована. Чому він покинув ліс? – роздратовано перепитала я, відступаючи на крок назад від привабливого мага. – Річард справжній господар та хранитель Зачарованого лісу. Чому він поїхав до столиці?

– Бо королівському саду потрібна турбота, хазяйська рука, яка поверне його до життя. Квіти гинуть, а Річард знається на рослинах краще за всіх у цьому світі…

Новина про королівський сад засмутила мене. Я була там одного разу. Це дійсно особливе місце, де зібрана унікальна колекція рослин зі всього Нервіну.

– Ти не схожий на того, хто здатен жити посеред лісу, – хмикнула я, споглядаючи чоловіка.

– Та невже? – його ліва брова поповзла наверх від здивування. – А на кого я схожий?

– На красеня, за яким полюють всі дівчата столиці, – вирвалося у мене, перш ніж я усвідомила, що говорю.

Дерріл уважно подивився на мене й розреготався мало не на весь ліс.

– Я звик сам полювати на дівчат, крихітко, – прошипів він мені на вухо та раптом притиснув мене до себе. – І одну з них я, здається, щойно вполював. Чи не так, відьмочко?