Розділ 15

Дерріл

Візит Ірен не давав мені спокою до кінця дня. І лише повідомлення від Антуанетти нарешті викликало легку посмішку та дивовижній трепет всередині. Ніжність огорнула мене ціликом. І заради цих відчуттів варто боротися та перемагати навалу, що звалилася на нас. І варто поквапитися.

Наступного ранку я вирушив на прогулянку та вже звичним жестом запустив сканування магічного фону лісу. Відповідь цього разу надійшла миттєво. І вона була тривожною.

Я випустив ще один магічний шукач й жахнувся, коли він виявив випалену вщент галявину неподалік. Тут зростали кущі дикої журавлини та чорниці. Чорна порожнеча! Ця магія дісталася й Зачарованого лісу!

– Дядьку, біда, – одразу набрав я знайомий номер. – Порожнеча вже тут. Сьогодні зазнала ураження ділянка на сході Зачарованого лісу, – почав пояснювати я.

– Я почув тебе, Дерріле, – озвався Річард. – Ми всі вже зібралися в залі для зустрічей в палаці короля Фредеріка. Його Величність буде з хвилини на хвилину.

– Добре, зрозумів. Чекаю тоді, – сховав в кишеню магофон.

Я зібрав відбитки магії й порівняв їх з попередніми зразками. Вони були ідентичні. Збирався було повідомити Міністерство, але кому там доповідати? Едварду, якого я вважав особистим ворогом чи може Артуру, якому ще донедавна цілковито довіряв, але після зустрічі з колишньою нареченою, мав сумніви. Може, Марку? Друг мене ніколи не зраджував, тільки чи зможе він мені допомогти, якщо у всьому, що відбувається, задіяні головні лідери Міністерства? Вони позбавилися мене, й невідомо, чи зможе Марк сказати мені правду. Вірити в те, що й друг причетний до загадкових подій, мені не хотілося.

Я опустився на камінь, обхопивши голову руками. Ми ніколи раніше не стискалися з такою потужною чорною енергією. Це неймовірна сила, руйнівна, небезпечна, і я дуже сумнівався, що одному магу вистачить сили контролювати стільки ділянок у різних частинах світу. Висновок напрошувався лише один – ми маємо справу з групою негідників, й чим швидше ми їх знайдемо, тим скоріш знову будемо в безпеці.

На моє плече опустилася срібна пташка.

– Привіт, – звернувся до неї я. Знав, що вона розуміє нашу мову, тільки ніхто в Нервіні не міг розуміти мову срібних пташок. Навіть мій дядько-лісовик.

– Цвірінь, – озвалася та.

– Ти знаєш, що це може бути? – кивнув в бік знищеної галявини. Над нею й досі стояв потужний магічний купол, що висмоктував живу енергію цього місця. – Як врятувати наші ліси, рослини, всіх нас? – я обережно торкнувся грудки пташки, та змахнула крилами та знову проспівала:

– Цвірінь-цвірінь, – а потім змахнула крилами та злетіла у повітря.

– Що? Ти пропонуєш йти за тобою? – здивувався я. – Хочеш дещо показати?

Мені здалося, що пташка кивнула.

– Ну, добре, ходімо.

Я поспішив за пташкою, яка ринулася на північ від точки, де ми щойно знаходилися.

В голові крутилося багато думок, але упорядкувати їх та вловити сенс було важко. Я зосередився на своїй раптовій провідниці. Срібна пташка ще й періодично перевіряла чи йду я. Зупинялася, опустившись на гілку сосни чи то бука, й чекала, допоки я наздожену її.

– Нам ще далеко? – занепокоївся я. Стежка, якою ми йшли вела до селищ Сонячне й Радісне, а за ними починалася дорога до центральних територій.

Центральні землі Нервіна частково займала Чорна Долина, названа так за великі чорні скали, між якими протікала ріка, але рослинності там майже не було. Так само як й західні пустельні землі, центр Нервіну не був заселений магами чи людьми. Ці території вважалися несприятливими для життя.

Цікаво, чому срібна плашка обрала саме цей напрямок? Невже чорна порожнеча й магічні спалахи якимось чином пов’язані з цими двома територіями? Невже й центральні землі захопили таємничі чорнокнижники для своїх цілей?

Я не помітив, як ми з пташкою перетнули кордон Зачарованого лісу – просто в якийсь момент перестав відчувати його захисну магію. Пташка летіла через пшеничне поле, я поспішав слідом. Сподіваюся, дядько не стане на мене сваритися через те, що я покинув хатинку напризволяще й відправився у несподівану подорож, яка мала привести нас до розгадки таємниці.

– Цвірінь-цвірінь, – пташка опустилася на моє плече.

– Куди ти мене ведеш? – запитав я.

– Цвірінь, – знову відповіла вона.

Я зупинився, щоб зробити ковток води. Все ж таки добре, що дядько навчив мене не виходити з дому без наплічника лісовика. За його порадою я завжди брав з собою зібраний для невеликого походу рюкзак. В ньому була фляга води, сухарі, якісь копченості, трави, теплий светр, дощовик та нотатник.

– Юначе, ласкаво просимо у селище Сонця, – нам на зустріч вийшла висока пишногруда жінка, років сорока п’яти, в білій вишитій сорочці та широкій синій спідниці, її голову прикрашала квітчаста пов’язка, а на ногах були взуті доволі охайні чобітки.

– Вітаю, шановна пані, – посміхнувся я до неї.

– Не часто в нас бувають столичні гості. Але коли вже прийшов, то ходімо, погодую тебе, побалакаємо. Бачу, сестра моя менша схвильована…