Розділ 14

Антуанетта (Ані)

Столиця зустріла нас зливою. Наш магокоптер знизився й тепер пересувався столичним шосе, що мало привести нас до королівського саду.

Потрапити в ботанічний сад короля Фредеріка завжди було непросто. По всьому периметру саду стояла варта. Я була там лише раз, в рамках навчальної програми нам видали спеціальні перепустки, щоб познайомити з флорою королівського саду – величезні пальми, фруктові дерева, рідкісні квіти та чагарники, листя й квіти яких могли б стати в пригоді в цілющих зіллях. І для того, щоб отримати доступ до них потрібна була ліцензія відьми чи мага.

Для простих мешканців столиці доступ в сад відкривався лише кілька разів на рік.

Міранда та Арнек вертіли головами на всі боки, роздивляючись вулички та скляні хмарочоси столиці. Перевертні були тут вперше, і на відміну від нас зі Стефою ніколи не бачили високих скляних будівель, неонових вивісок, мостів та нескінченного транспортного потоку та заторів.

Ми зупинилися на червоне світло перед мостом через річку Арніруну – на честь якої й було названо місто.

– Тут все таке високе та скляне – промовила Міранда, просунувши голову у відкрите вікно магічної автівки. Дощ не заважав їй насолоджуватися скляними краєвидами. Скляні джунглі – саме так жартома називали столицю місцеві мешканці.

– І зовсім мало рослин, – буркнув Блеккі, – що гарного в цих скляних домах? Вони взагалі надійні?

– Ну, дерев тут насправді доволі багато, – заперечила Стефанія, проігнорувавши його заяву про надійність скляних будинків. – А які тут гарні парки та сквери! Я вам покажу один, мій улюблений! – плеснула в долоні дівчина.

– Справді? – перевела на неї жадібний погляд Міранда. – Коли?

– Коли вирішимо те, для чого ми сюди приїхали, Мірандо, – наголосила я. – До того ж королівський парк також дуже зелений. Нам пощастило потрапити до нього. Там дуже багато квітів, – мій голос затремтів. Я не хотіла вірити в те, що цих рослин, які я там бачила, більше немає.

– Антуанетто, ти чого? Все буде добре. Ми вже тут. І ми обов’язково розберемося в тому, що відбувається з квітами та й взагалі! – Стефанія обійняла мене. – Пропоную зупинитися біля ресторану та пообідати, що думаєте, друзі?

– Залюбки, – погодилися перевертні. – Ми також зголодніли, – очі Арнека хитро примружилися, – правда, кохана.

– Так, – кивнула Міранда.

– Давай в нашому улюбленому, – попросила я, й Стефа швидко внесла правки в маршрут, додавши зупинку біля ресторанчика «Квітка кохання». Ми частенько тут зависали з друзями-студентами, адже тут було смачно та недорого.

В кафе було досить людно, але нам вдалося знайти вільний столик. Привітна офіціантка тут же підійшла до нас та поставила перед нами лимонад – фірмовий напій закладу, який тут завжди подавали безкоштовно всім гостям.

Замовивши обід я надіслала повідомлення Деррілу, сповістивши його, що ми прибули до столиці. Відповідь надійшла моментально:

– Радий чути, відьмочко. Я вже скучив.

– І я, – тут же набрала відповідь та зітхнула. Я встигла звикнути до його присутності.

Кафе, де ми обідали розташувалася недалеко від саду, тому ми вирішили пройтися пішки, тим більше дощ якраз припинився й навіть посміхнулося крізь хмари літнє сонечко.

– У вас літо завжди таке дощове? – поцікавилася Міранда.

– Ні, зазвичай сухо та сонечко, але такі дні бувають, – поспішила відповісти їй Стефа.

– Дядьку Річарде! – скрикнула я, побачивши у воріт саду невисокого чоловіка у солом’яному капелюсі. Він був вдягнутий у синій робочий комбінезон.

– Антуанетто, дівчинко моя! – усміхнувся він, міцно обіймаючи. – А ти ані краплі не змінилася, але стале ще гарнішою.

– Дякую, дядьку! Знайомся – наші друзі, – я швидко познайомила його з перевертнями. Він уважно подивився на пару й посміхнувшись промовив:

– Радий зустрічі, народе північних лісів!

– Навзаєм, пане, – Арнек потиснув лісовику руку.

 – Покажеш нам сад? – мені вже нестерпно хотілося опинитися всередині саду, перед яким ми стояли.

– Звичайно, молодь. Ходімо!

Ми пройшли скрізь ворота та опинилися на одній з гравійних доріжок садового парку.

– Як тут неймовірно! – вигукнула Міранда. – Краса!

– Ця частина не постраждала, – зітхнув Річард. – Але варто пройти кілька десятків метрів вглиб…

Річард поспішив вперед, й зупинився перед клумбою, яка виглядала точнісінько так, як перед сільрадою – чорна земля та пожухлі рослини.

– Біда, – промовила Стефа, витираючи сльози, що самі котилися з очей.

– Так, – зітхнув Річард. – І найстрашніше те, що я не маю сили це відновити. Моя магія безсила проти цієї навали.

Ми підійшли до невеликого озера на березі якого зростало дуже дивне дерево. На ньому були лише багряні пожухлі квіти та почервоніле сухе листя. Невже й це дерево гине під впливом темної магії?

– А що сталося з цим деревом? Чому всі квіти посохли? – запитала я в Річарда, торкнувшись його стовбура. – Це також чорна магія?