Розділ 12

Антуанетта (Ані).

Минуло два дні. На щастя, нових спалахів магії чи інформації про знищені рослини та випалені галявини не поступало. Але весь цей час я бачила пригніченість та розгубленість в очах Дерріла. Чоловік опинився посеред замкнутого кола, звідки важко знайти вихід. Він враз втратив те, що мав, ще й покинути ліс напризволяще та кинутися на розслідування й пошуки джерела чорної магії не міг. Але я-то могла це зробити! І я твердо вирішила зробити все, щоб допомогти йому. Якщо він не може покинути ліс через певні обов’язки, то мене нічого такого тут не тримає. А головне – мене теж сильно непокоїть те, що відбувається в Нервіні. Ми маємо піклуватися про свої землі, та про своє королівство врешті-решт.

На щастя, дядько Річард погодився нас прийняти та навіть домовився про аудієнцію з королем Фредеріком. Сподіваюся, що нас король нарешті почує. Вже завтра зранку ми мали вирушати до столиці.

Міранда та Блеккі-Арнек не могли дочекатися цього моменту. Хоч й впертий перевертень постійно бурчав, що мій цілющий крем на нього не діє, й доведеться їхати до короля у вигляді кота. Довелося запевнити Блеккі, що головну місію ми з дівчатами, Мірандою та Стефою, візьмемо на себе. А перевертень буде нашим охоронцем, недарма у тваринній іпостасі в них загострюються всі відчуття.

– Ані, – прошепотів мені на вухо Дерріл, коли ми залишилися наодинці пізно ввечері. – Пообіцяй, що ти не полізеш у саме пекло. Пообіцяй, що залишися в столичній Академії, та не кинешся наосліп у західні печери, поки я не приїду! – він дивився на мене проникливим поглядом. В його очах було все – біль, розпач, бажання захистити, а ще… Кохання?

– Дерріле, – я не відводила погляду від його зелених очей, але розуміла, що не можу такого пообіцяти, адже я для себе вже все вирішила. Натомість просто сказала: – Ми маємо зупинити цю чорну порожнечу.

– Ти надто важлива для мене, відьмочко, – я відчувала як б’ється його серце, моє теж сполоханою птахою стукало в грудях. – Я не зможу пробачити собі, якщо з тобою щось станеться, Ані, – він вкривав моє обличчя цілунками. – Та я навіть думати про це не хочу!

– Ти для мене теж важливий, Дерріле, – прохрипіла я, ледь стримуючи сльози. – Я просто хочу тобі допомогти. І вберегти тебе. Та магічна руна… Скільки у нас є часу на виконання твоєї обіцянки? – запитала я, згадавши про його вчинок на площі.

– Пару місяців, – неохоче відповів Дерріл, зариваючись носом у моє волосся.

– Лише пару місяців? – ахнула я, вже розуміючи, що маю зробити все, що від мене залежить, аби не дати йому загинути від невиконання власної присяги.

– Не лише, а цілих пару місяців, – поправив мене Ріл. – Йди до мене, Ані. Я страшенно скучив.

Дерріл дарував мені ніжні цілунки, шепотів на вухо милі зізнання. Ми єдналися з ними у танці кохання, віддавалися пристрасті та бажаннях, розчинялися один в одному. Я захлиналася від почуттів, що лавою звалилися на нас обох. Я бажала його, бажала бути з ним завжди й не уявляла як буду засинати без його поцілунків наступні дні, як переживу розлуку. Я знаю, що він теж картає себе та того, хто все затіяв. Він прив’язаний до лісу та не може його покинути поки не повернеться Річард. Дерріл дарував мені ніжні ласки, розпалював мене поцілунками. Як же нам хотілося зупинити час! Залишитися в цьому моменті неймовірної ніжності та щастя!..

– Здається, я кохаю тебе, – прошепотів він мені на вухо. – Божеволію від тебе, моя відьмочко!

– Я теж кохаю тебе, небезпечно привабливий красунчику, – проговорила йому прямо в губи.

Ми заснули в обіймах один одного, й мені ще ніколи в житті не було так добре й затишно. Він – мій Всесвіт, і я вже не уявляю свого життя без цього небезпечно привабливого красунчика.

Ранок зустрів ласкавими промінчиками сонця та сигналом магокоптера, який завчасно замовив для нас Дерріл. Срібна машина опустилася перед хатою та чекала на своїх пасажирів.

Я неохоче висковзнула з гарячих обіймів Дерріла та попленталася у ванну кімнату. Але варто мені було відкрити двері, як я побачила напівоголеного чоловіка, який якраз умивався та чистив зуби.

– А-а-а-а! – заволала я. – Ти хто?

– І тобі доброго ранку! – чоловік обернувся та посміхнувся. Його зухвалі зелені очі виблиснули вогнем. Довге чорне волосся спадало до плечей, а на сильному тілі грали накачані м’язи. Добре, хоч стегна рушником прикрив.

– Відьмочко, що сталося? – позаду мене виник Дерріл. Але одразу помітив об’єкт мого занепокоєння. – Блеккі, химери тебе забирай, вас що на півночі не вчать замикати двері?! – роздратовано скрикнув він.

– Блеккі? – промовила я, продовжуючи розглядати незнайомця.

– Арнек, – представився той, широко усміхнувшись, ані краплі не соромлячись своєї наготи, – і тут я нарешті усвідомила, що наш перевертень нарешті вилікувався та прийняв людську подобу.

– Годі вже на нього витріщатися, – Дерріл хмуро покосився на мене та захлопнув двері.

– Він мене налякав, – промовила я, ткнувшись в груді свого мага, вдихаючи аромат його тіла.

– І тому ти витріщалася на його мускули? – хмикнув чоловік, кинувши на мене невдоволений погляд.

– Ти що ревнуєш? – здогадалася я та обережно торкнулася рукою обличчя коханого.

– Відьмочко, ти навіть не уявляєш наскільки, – глибоко зітхнувши промовив він, міцно притискаючи мене до себе.

– Не треба, Ріле. Я не зраджу тебе, – обхопила за талію чоловіка та влаштувала голову на його грудях, прислухаючись як сильно б’ється його серце.