Розділ 11

Дерріл

Побачене на площі вразило мене. Я навіть не припускав, що ми маємо справу з настільки сильною смертоносною енергією. Перевіривши магічний фон на цій площі, я зібрав та зберіг кілька магічних спалахів у магічному артефакті, який завжди носив з собою. Він запам’ятовував енергію, її тип, властивості та наслідки, й потім міг порівнювати з іншими спалахами, зібраними в різних місцевостях.

 Тепер я цілком розумію занепокоєння дядька Річарда, й слова Блеккі, але я не розумію чому тоді зволікає Міністерство? Чому не каже правду про небезпеку? Вони не могли не помітити цю так звану чорну порожнечу, яка дійсно здатна знищити все живе навколо. І жахає те, що вона надто швидко розповсюджується…

– Дерріле, – мого плеча торкнулася Ані. – Ти в порядку?

– Наскільки це можливо в цій ситуації, – зітхнув я та подивився на дівчину, й міцно притиснув її до себе. Вона також тремтіла. Побачене налякало її, хоч Ані й намагалася не виказувати цього.

Мешканці села продовжували перешіптуватися та обговорювати загрозу, яка нависла над всіма нами.

– Шановні! – звернувся я до публіки. – Я, як спадкоємець свого дядька-лісовика, а також бойовий маг королівського війська, обіцяю вам зробити все, щоб зупинити цю страшну навалу! Але ми всі маємо бути уважними. Я регулярно перевірятиму магічний фон нашої місцевості. Прошу всіх вас також негайно повідомляти, якщо десь з’явиться щось схоже. Я скличу раду безпеки. Питання вже стоїть на терміновому розгляді у відділі контролю магічних сил в Міністерстві. Найкращі маги будуть залучені…

– Ви тільки й можете обіцяти, – крикнула якась бабця з натовпу, перебиваючи мене. – А результату ніякого… Держслужбовці, охоронці, теж мені еліта… – продовжувала пирхати та.

– Правду Марлін каже! Де ви коли треба? Хапуги! Хабарники! – приєдналася до неї ще одна бабка у фіолетовій хустинці, недбало зав’язаній на голові. – Дбаєте лише про свій комфорт! То чого ти все ще тут стирчиш, коли треба вже шукати джерело цієї гидоти! Раду він скличе! Тьху!

– Шановні! – втрутився Віктор. – Чого ви на людину накинулися! Я давно знаю Річарда й Дерріла також. Я впевнений, він допоможе. Правда, синку? – він поглянув на мене.

Замість відповіді я намалював у повітрі руну, що закріплювала дану мною обіцянку. Знак спалахнув вогнем.

– Це магічна присяга. Якщо я не виконую обіцянку й не врятую нас всіх від чорної порожнечі, то загину, – холодним тоном додав я. У товщі народу пронісся стривожений вигук.

Сам не знаю, навіщо пішов на такий радикальний крок. Просто відчув, що це необхідно зробити. Це необхідно в першу чергу мені самому. Я відчував власну відповідальність, навіть попри те, що більше не працював у відділі контролю магічних сил.

Все ж таки бабці мали рацію, на жаль, серед моїх колег дійсно були хабарники. Ми намагалися боротися з ними, при виявленні таких осіб, їх позбавляли ліцензії. Але народ в нас довго пам’ятав сплачені податки та гроші й невиконані обіцянки, вважаючи, що магам з Міністерства немає ніякого діла до простого люду, окрім власного добробуту.

– Синку, – зітхнув Віктор. – Навіщо…

– Дерріле, – скрикнула Ані, затуливши руками обличчя. – Дерріле… Що ти наробив… – схлипнула дівчина.

Я в два кроки опинився біля своєї відьмочки. Ніякі пересуди та розмови за моєю спиною більше не мали для мене значення. Я сховав в обіймах свою дівчинку, без якої вже не уявляв свого життя. Вона продовжувала схлипувати. – Ти… навіщо… це зробив?..

– У нас все вийде, кохана, – погладив її по голові. – Ми здолаємо цю навалу.

– А якщо ти не впораєшся? – подивилася на мене дівчина. – Я боюся тебе втратити…

– Ну, один я точно не впораюся, але ми ж всі разом, чи не так? – усміхнувшись додав я.

– Разом, – прошепотіла Ані.

Міранда та Стефа уважно спостерігала за всім, що відбувалося. І почувши нашу розмову також додали, що вони підтримують нас.

– Коли ми вирушаємо в столицю? – знову запитала Міранда.

– Не так швидко. Ця магія небезпечна, пам’ятаєш? – зиркнув на неї. – Спочатку я маю зробити пару дзвінків та про все домовитися.

Зібравшись на кухні в хатинці Антуанетти ми розклали на столі велику мапу нашого королівства.

– Ми маємо відмітити всі відомі на сьогодні місця, що постраждали від цієї порожнечі, – почав я. Першим відмітив червоним маркером західні землі, там де також були зафіксовані магічні спалахи. Єдине, що мені не подобалося та поки не складалося в єдину картинку – там розташовані червоні пустелі, рослинності ніякої немає, а також печери, про які згадував Маркіян. Тому нам ще належить з’ясувати наслідки цих спалахів у пустелях.

– Північні ліси, ось тут й тут, – позначала хрестиками Міранда землі, де за її словами були знищені рослини.

– Королівський сад, – додала позначку Антуанетта.

– І мої квіти, – Стефанія позначала наше село.

– Поки все дуже хаотично, – замислено промовив я. – Схоже ця порожнеча не має чіткого порядку й спалахи відбуваються де-інде.

– Або навмисне, щоб важче було відстежити, – хмикнула Антуанетта.

– Зачекайте тут, дівчата. Я подзвоню до дядька, – ще раз поглянувши на мапу проговорив я та витягнувши свій магофон, набрав номер Річарда.

– Дядьку, привіт. Сьогодні у Флорії загинули квіти, – одразу перейшов до нагальної справи.