Розділ 10

Антуанетта (Ані).

Сон наче рукою зняло. Я прийнялася захоплено читати про те, як відповідально наші пращури ставилися до вибору партнера, тобто коханого, адже від цього залежало яку силу отримає дитина, народжена в шлюбі. Але при цьому йшлося про важливість взаємних почуттів й також про спеціальний обряд, який допомагав визначити істинність почуттів. І саме цей обряд отримав в народі назву «Магія кохання». Ось він мене й зацікавив.

Проводили його у Місячну Ніч, але не в будь-яку, а в найкоротшу ніч року, що припадала на середину літа. Молоді люди парами збиралися на лісовій галявині, влаштовували ігри та хороводи, запалювали ватру та співали пісні.

Дівчата робили віночки з різних трав та обов’язково прикрашали свої вироби червоною квіткою дерева агапі, яке завжди розквітало напередодні цієї ночі, й саме ця квітка за повір’ям допомагала визначити чи є істинність в парі та чи справжні у молодих почуття…

Нижче була навіть картинка із зображенням, щоправда, чорно-біла, цього самого дерева, яке в ночі мерехтіло срібно-білим сяйвом, неначе сам місяць зійшов на землю, але одразу під ілюстрацією шматок сторінки був відірваний, тож як саме ці квіти впливали на істинність чи навпаки, я не дізналася.

Розчаровано зітхнувши я відклала книгу й опустилася на подушку, стомлено заплющивши очі. Бабуся могла б підказати, якби була жива… Ех…

Я крутилася в ліжку, розмірковуючи над тим, яким чином могла проста квітка визначити почуття. Рослини дійсно мали багато властивостей, зокрема лікувальних… І я про них знала досить багато, навіть про те, з яких рослин можна приготувати приворотне зілля, додавши до нього певне закляття. Тільки це зілля було суворо заборонено в нашому королівстві. Невже цей ритуал теж заборонений? І саме тому інформація про нього знищена?

Так й не знайшовши відповідей на ці питання, я поступово поринула у сон.

Прокинулася від аромату запашної кави, що розповсюджувався по хаті, потягнувшись поглянула на годинник. Десята ранку. Ото я сьогодні сплюха! Підхопилася на ноги, згадавши про свою гостю. Як незручно та неввічливо з мого боку не потурбуватися про неї.

– Доброго ранку, Мірандо, – привіталася я з дівчиною. Вона якраз розливала напій по філіжанках.

– Доброго ранку, Ані. Вибач, що я тут похазяйнувала… – Міранда винувато поглянула на мене.

– Не страшно. Почувайся як вдома, – посміхнулася й додала. – Як ти? – поглянула на дівчину.

– Наче добре. Я відчуваю, що Арнек десь поруч. Ти ж не передумала? Підеш зі мною до цього лісовика вашого?

– Звісно, зараз каву вип’ємо та можемо йти, – запевнила її я.

Не встигли ми вийти на вулицю, як мало не налетіли на Стефанію. Вона була налякана й плакала.

– Стефо, що сталося? – я обійняла подругу.

– Мої квіти, – схлипнула вона. – Мій дизайнерський квітковий годинник… Мої квіточки, які я висадила лише місяць тому біля сільської ради… Вони всі загинули…

– Це вона… Чорна порожнеча, – прошепотіла Міранда. – Вона вже тут. Треба поквапитися, Антуанетто!

– Порожнеча? – подивилася на неї Стефа. – Що це? Ти звідки про неї знаєш?

– Стефо, рослини гинуть вже по всьому Нервіну… – замість Міранди відповіла я. – Міранда з півночі. Звідси все це почалося…

– І що нам робити? Це потрібно зупинити… – зітхнула Стефанія.

– Нам потрібно заявити про це в Міністерство, – промовила Міранда.

– Хіба ти не знаєш, як довго вони все перевіряють? – буркнула Стефа.

– Дівчата, спочатку ми навідаємо лісовика, а за сумісництвом бойового мага Дерріла. Ти з нами? – подивилася я на Стефу. – Він якраз працює в Міністерстві. Впевнена, він нам допоможе.

– Авжеж. Це ж він, твій красунчик? – подружка всміхнулася.

– Який ще красунчик? – напружилася Міранда.

– Дерріл. Наш новий лісовик, в якого закохалася Ані, – пирхнула Стефа, а Міранда кивнула, вчепившись руками у свою сукню.

Я не стала попереджати Дерріла про наш візит, на це просто не було часу. Ми з дівчатами були надто занепокоєні тим, що відбувається, й прагнули не лише розібратися, а і якось зупинити цю порожнечу, яка тепер вже була реальною загрозою нашому світу. Стефа та Міранда швидко подружилися й дорогою активно обговорювали, що саме могло викликати цю чорну порожнечу, через яку гинуть рослини.

Ми дійшли до річки, коли почули дивний шурхіт, а за мить завмерли на місці: прямо перед нами вискочив великий чорний кіт та блимнув на нас зеленими очима.

– Арнеку? – втупилася на нього Міранда. – Це ти?

Я дивилася на звіра й неначе відчувала його біль. Передня лапа кота була акуратно перебинтована, але вона все одно турбувала його.

Замість відповіді кіт підійшов до дівчини та ткнувся їй в ноги, зітхнув та подивився на неї винуватим поглядом.

– Коханий! Ти не винен в тому, що сталося. Чуєш? – вголос проговорила вона. Вочевидь, вони спілкувалися подумки.

– Блеккі, ось ти де! – пролунав збоку голос Дерріла. – Дівчата, Ані? – він подивився на нас. – Що ви тут робите?

– Привіт, – посміхнулася я та за мить опинилася в його міцних обіймах. – Я скучила за тобою…