Розділ 9

Антуанетта (Ані)

Наступного ранку мене розбудив кур’єр. Молодий хлопець з довгим білявим волоссям, заплетеним у хитромудру косичку посміхнувся мені та протягнув документи на підпис. Біля його ніг стояла велика коробка та квіти.

Після того, як я поставила на паперах свій автограф, хлопець вручив мені великий кошик квітів, а також заніс в хату досить великий ящик з продуктами. Цікаво, Ріл допомагатиме це все їсти, адже запаси навіть необхідних продуктів суттєво поповнилися. Я одна стільки не з’їм, навіть за місяць.

Я влаштувала на підвіконні квіти та замилувалися ними. В народі їх називали сонечками, адже вони дійсно чимось нагадували небесне світило – тільки були більш яскравими, помаранчевими, з широкими пелюстками й білими стрілочками, що стирчали з середини квітки. Велика голівка квітки покачувалася на довгому стеблі, на продовгуватому листі ще застигли крапельки роси.

– Доброго ранку, Ріле. Дякую за квіти, – роблю фото з кошиком та надсилаю чоловіку.

– Доброго ранку, відьмочко, – тут же прилітає від нього відповідь, – ці квіти нагадали мені твою шикарну посмішку. Нестерпно хочу тебе обійняти та розцілувати, але сьогодні маю одну важливу справу. Вибач.

«Цікаво, що то за справа, яку він сьогодні має», – замислилася я. Втім, мені й самій є чим зайнятися. Розклавши продукти по полицях в холодильнику та шафі, заварила собі каву та занурилася у вивчання книги з магії рослин та прадавніх заклять.

Бабуся любила цю книгу й навіть робила на полях якісь нотатки. Книга ця була досить старовинна, й по ній вже давно не навчали в Академії, почавши використовувати досконаліші закляття та нові підручники. Від цієї ж пахло первозданною магією, духами предків й я занурилася у вивчення старовинних обрядів.

Я настільки захопилася читанням, що не помітила, як минув час, й відірвалася лише коли шия почала нити, а в двері хтось наполегливо стукав.

Я нікого не чекала, але пішла відчиняти двері та так й завмерла на порозі – переді мною стояла незнайомка у чорному плащі. Молода дівчина помітно хвилювалася, в її сірих очах застигли сльози й вона судомно оглядалася на всі боки, немов тікала від якоїсь небезпеки.

– Вітаю, – промовила я. – Чим можу допомогти?

– Доброго вечора, – її голос звучав стривожено. – Мені сказали, що ви цілителька, – її стан тривоги передався й мені.

– Ну, припустимо… – я уважно роздивлялася свою гостю, й тим часом просканувала її ауру. Дівчина не має злих намірів. І дійсно сильно налякана.

– Можна я увійду? – знову тихим голосом промовила незнайомка.

– Проходьте, – я відступила на крок та дозволила їй зайти в хату. – Мене звати Антуанетта, можна просто Ані, – представилася я. – То чим можу бути вам корисна?

– Я шукаю свого нареченого. Його магічний слід губиться в цій місцевості, – швидко проговорила гостя. – Чи не бачили ви його, чи можливо навіть допомагали? Він перестав відповідати на мій поклик кілька днів тому… – дівчина тремтячими руками витягла з наплічної сумки магофон та показала мені знімок. Зі світлини посміхався юний темноволосий хлопець із зеленими очима. Але він був мені незнайомим.

– Ні, на жаль, не бачила. Вибачте, – покачала головою я.

– Як же так… І ніхто не бачив. І нічого підозрілого не помічав… Чорна порожнеча… Це вона… Вона його забере у мене! – дівчина затремтіла й розридалася.

– Давайте я вам зроблю чай й ви все мені розкажете, гаразд? – я обійняла її за плечі та провела на кухню.

– Квіти, – кивнула вона на мій кошик, що стояв на підвіконні. – Живі… А в нас майже не залишилося живих квітів. І взагалі рослин. Наші землі з кожним днем перетворюються на чорні пустелі… – вона схлипнула.

– Звідки ви? – запитала, ставлячи на плиту чайник.

– З північних територій, – промовила незнайомка.

– Це землі перевертнів, чи не так? – проговорила я та уважно подивилася на гостю.

– Так, – вона кивнула. – Тільки не бійтеся мене! Прошу! Мені потрібно знайти мого нареченого. Поки він живий. Я відчуваю, що він з кожним днем втрачає сили. Він мав дійти до столиці. Але тепер… Тепер ми всі загинемо, розумієте? – дівчина схлипувала.

– Ми знайдемо вашого нареченого. І ніхто не загине. Ми повідомимо в Міністерство Магічних Справ та в Академію Магії, – я сподівалася, що ця інформація допоможе Деррілу, адже, окрім того, що відбувалося в західних землях та королівському саду, тепер додалося ще й це…

– Чорна магія скоро буде й тут, – знову проговорила вона й затуливши руками обличчя заплакала.

– Тихіше, прошу, заспокойтеся, – я поставила перед дівчиною гарячий напій з травами. Він мав допомогти їй заспокоїтися. Зробила й собі такий самий та сіла навпроти. – Як вас звати? – запитала я, адже дівчина досі не назвалася.

– Мене звуть Міранда, – заговорила моя гостя, зробивши кілька обережних ковтків чаю. Ми готувалися до весілля з Арнеком. А тут ця біда. Чорна порожнеча, що почала губити все живе. Арнек сказав, що має про це розказати королю Фредеріку особисто. Я просила його не обертатися, залишатися людиною під час подорожі, адже ця пожираюча магія могла зашкодити й тварині, якщо втрапити у її пастку. Ми ніколи не стикалися з подібним. Наші шамани розводять руками та повторюють лише одне – велика чорна порожнеча забере з собою все живе…