Розділ 8

 Дерріл.

Залишаючи будинок Ані у мене в грудях ширилося неприємне відчуття небезпеки. І я щосили гнав від себе погані думки. Магічний фон села та ліса не змінився – тож, наче нічого такого немає, що могло нести загрозу. Мабуть, мої хвилювання за королівський сад та думки про західні території занадто захопили мене, й тепер мені всюди вважається якась загроза.

Першим ділом, повернувшись додому, я замовив кур’єрську доставку продуктів для Ані й трохи поміркувавши додав у замовлення квіткову композицію у кошику. Яскраві помаранчеві квіти, розміром з долоню, наче посміхалися й нагадували її усмішку.

Час до вечора тягнувся повільно. Я міряв кроками кімнату в очікуванні повідомлення від Марка чи дядька. Але вони мовчали.

Раптом до мене долинув тихий шурхіт біля вікна, а слідом за ним роздалося жалібне нявкання.

– Це ще що таке? – я підійшов до вікна та прочинив його, впускаючи всередину доволі великого чорного звіра. Він подивився на мене великими зеленими очима:

– Допоможи мені, – проговорив звір.

Я ахнув. Ніколи не чув, щоб звіри розмовляли, хіба що це не простий звір, а перевертень з північних територій. Тільки що він тут робить? Перевертні ніколи не покидали своїх земель, воліючи жити тримаючись лише своїх. Та й магія його була заблокована.

– Доброго вечора, – проговорив я, підхопивши на руки несподіваного гостя, який всівся на моєму підвіконні.

Звір виявився чималим чорним котом. Одна лапа була погано перебинтована, виднілися сліди засохлої крові, а ще відчувалося, що звір страждає від болю.

– Чи не тебе раптом шукала зранку Антуанетта? – проговорив я наче сам до себе, погладивши звіра за вушком з кумедною кісточкою, але звір мене почув.

– Хто така Ані? – хмуро запитав кіт-велетень.

– Цілителька з села, – пояснив я.

– Я вже в одній бабки, теж типу лікарки, погостював. Довелося ноги уносити від її лікування, – знову пробурчав звір.

– Все сходиться: ти і є той самий втікач, на якому моя дівчина хотіла новий крем випробувати, – сміхотнув я.

– Ще чого не вистачало! – зашипів кіт. – Ти краще пригостив би чимось, хазяїне лісу, вже два дні блукаю без нормальної їжі.

– Авжеж, – закивав я та переніс кота на кухню, опустивши його на підлогу. – Ти взагалі чим харчуєшся?

– Всім, – кіт зневажливо глянув на мене.

Я знизав плечима, налив в миску молока та поставив перед котом, потім дістав з холодильника запечене м’ясо та, порізавши його маленькими шматочками, теж подав звіру.

– Як тебе звати, втікачу? – запитав я.

– Останній раз у вашому селі мене кликали Блеккі, – облизнувшись промовив звір. – То можеш й ти так називати.

– Добре. Мене можеш звати Ріл, – мені не подобалося, що звір приховує справжнє ім’я та попри це я не міг залишити його без допомоги та вигнати на вулицю проти ночі. – Давай все ж таки я погляну твою рану. Її треба обробити та перев’язати.

Звір недовірливо покосився на мене, наче розмірковуючи чи варто довіряти ще й мені свою поранену кінцівку, й зрештою кивнув.

– Гаразд. Тільки без експериментів. І зайвих ліків.

– Як скажеш, – я витягнув з шухлядки аптечку, влаштував кота на столі та взявся за огляд. Рана сильно гноїлася, скоріш за все туди потрапила інфекція. Я ретельно прочистив ранку, змазав антибактеріальним розчином, приправивши це відновлювальним закляттям, яке знали навіть діти, та наклав свіжий бинт. Переніс кота на диван у кімнаті й вмостився поруч.

– Де ти примудрився так поранитися? – запитав я.

– Довга історія, – кіт прикрив очі.

– Від кого ти переховуєшся? – я знову намагався налаштуватися на магічну хвилю цього звіра, зчитати його здібності, але все було марно. Пробитися через такий сильний блок я не міг. І це насторожувало.

– Тобі то що? – знову буркнув Блеккі. І я зрозумів, що вгадав. Цей перевертень дійсно переховувався. Невже йому загрожує небезпека? Чи, навпаки, він має відношення до того, що відбувається в Нервіні?

– Останніми днями багато незрозумілих подій, – почав пояснювати я. – Спочатку квіти почали гинути в саду Арніруни, потім на західних землях невідомі спалахи магії, тепер ось ти… В цій частині Нервіну перевертні по своїй волі не бувають. І твоя магія заблокована. То хто ж ти, Блеккі?

Звір довго мовчав, вивчаючи мене допитливим поглядом зелених очей. І нарешті заговорив.

– От же ця зараза вже й сюди дісталася…

– То ти щось про неї знаєш? – скрикнув я, й на одній з долонь з’явилися іскорки жовтого пламені.

– Тихіше ти, маг вогню, шорстку мою зіпсуєш, – фиркнув кіт. – Я тобі все розкажу.

– Слухаю, – сухо промовив я.

– Я дійсно з північних територій. Але нехай моє справжнє ім’я та титул поки залишиться таємницею. Ми одне з племен перевертнів, яке першим відчуло на собі пожираючу магію смерті. Чорну, небезпечну, руйнівну. У наших лісах почали вимирати цілі галявини, перетворюючись на чорні пустелі. Рослини, тварини – все живе гине від загрози, яку жоден з нас так й не зміг відчути та зрозуміти…

Ми, перевертні, ніколи не покидали свої землі та створили над ними захисний магічний купол. Але нас хочуть знищити. Саме тому на загальних зборах племен ми вирішили, що в столиці про це мають знати. Я відправився в Арніруну, на зустріч з шанованим королем Фредеріком Одинадцятим. Я мав йому розповісти, що сталося, але дорогою… Поранився, заблукав та застряг в цих лісах… Сьогодні от на тебе натрапив.