Розділ 6

Дерріл

– Ріле, ти ж не за сіллю прийшов в село, правда ж? – Ані прискіпливо подивилася на мене.

– Правда, – кивнув я.

– Тоді чому? – продовжувала розглядати мене дівчина, а я губився в синій блакиті її очей. Вони наче причарували мене.

– Хіба ти досі не зрозуміла цього, відьмочко? – з ніжністю подивився на неї та накрив її руку своєю долонею. – Я прийшов до тебе, Ані. Зранку я зазирнув в гостьову спальню, й з сумом відмітив, що мені не вистачає однієї дівчини, що так раптово увірвалася в моє життя, – я посміхнувся. – Мені нестерпно закортіло стиснути її в своїх обіймах. Тому я тут…

– Дерріле… – вона дивилася на мене та розгублено кліпала очима.

Я знав, що вона відчуває те саме, знав, що їй також не вистачає мене, хоч вона намагається не виказувати це. Тільки те, як вона реагує на мої дотики, виказує все, що коїться всередині неї.

– А розкажи мені про себе… – раптом попросила вона через кілька довгих хвилин мовчання.

– Що ти хочеш про мене знати? – обережно запитав в неї.

– Все. Мені цікаво знати чим ти живеш, Дерріле. Розповіси? Як минуло твоє дитинство, де ти вчився, чим займаєшся в своєму Міністерстві Магічних Справ? Може, маєш цікаве хобі?

– Тобі й справді все це цікавить? – я все ще не вірив в те, що моя скромна персона викликає у неї такий інтерес. Раніше дівчата не дуже цікавилися моїм життям, хіба що моїми статками та впливовістю. Втім, я був впевнений – для Ані гроші не головне.

– Авжеж, – кивнула вона. – Думаю, це буде чесно, щоб ми трохи краще пізнаємо один одного – ми  ж з тобою пара тепер, – вона переплела наші пальці. –  А потім я розповім про себе.

– Ну, добре, – погодився я.

Ми влаштувалися на дивані у вітальні й обійнявши дівчину за плечі я почав свою розповідь.

 – Насправді я проста людина, якій дісталася у спадок від далеких пращурів магія вогню, й відповідно статус лерда, який дають всім бойовим магам в Нервіні, які служать королю. Еліта, як то кажуть у нашому суспільстві, – хмикнув я та продовжив. – Тільки це все упередження.

Дитинство моє минуло в одному зі звичайних районів Арніруни. Наша родина не була заможною – така собі середньостатистична сім’я. Мати працювала в початковій школі, тато займався алхімією.

У мене було цілком звичайне дитинство звичайного хлопця. Звісно, ми з друзями не завжди були еталоном для наслідування, всяке траплялося. Одного разу мало не спалили якійсь товарний склад на околицях столиці під час експериментів зі своїми силами… Ми не постраждали, а от господар одразу вибіг з криками та почав повчати й нас, й наших батьків, які ми недолугі юні маги, що нездатні контролювати таку руйнівну силу!

– Твої батьки, мабуть, розсердилися на тебе? – Ані із співчуттям подивилася на мене.

– Ні, вони не нарікали мені, – заперечив я, – хоч їм й довелося заплатити чималу суму за відшкодування збитків власнику цього приміщення. Після цього дядько Річард збудував спеціальний полігон, навіть два. Один безпосередньо  в столиці, а один біля нашого лісу, де ми могли мірятися своєю магічною силою без шкоди для оточення. Там ми й навчалися у вільний час та ставили всілякі експерименти. Я закінчив початкову школа, потім Академію Бойової Магії, де навчився повному контролю своїх сил, а також визначенню магічного впливу та різних типів магії й багатьом іншим корисним та неймовірним речам, й зрештою отримав ліцензію бойового мага вогню. Мене запросили на роботу в Міністерство Магічних Справ, у відділ контролю магічних сил. Ось там я й працюю вже дванадцять років. Я починав з помічника, але згодом став керівником цього відділу.

– А чому в народі про вас пліткують, ба більше розповідають страшні історії, що боєві маги авторитарні, жорстокі та зневажливі до інших рас? Чому деякі вас прямо таки бояться, а інші зневажають? Чому кажуть, що ви не спілкуєтеся та не заводити дружби та стосунків з тими, чия магія іншого, низького, так би мовити, походження? Чи може ви навмисно розпускаєте такі чутки? – вона зухвало поглянула на мене.

– Нас насправді бояться лише ці, хто порушує закони, – усміхнувся до неї, міцніше притискаючи до себе. – Хоча в Нервіні також є ці, хто вважає нас жорстокими та владними через наші обов’язки та королівську службу. Серед бойових магів такі дійсно зустрічаються, тільки я не з їхнього числа. Я за справедливість. І саме цьому я навчаю свої підопічних…

– То ти тому запитав мене чи не боюся я зустрічі з бойовими магами? Перевіряв мою реакцію? – здогадалася Антуанетта.

– Маленька перевірка на адекватне ставлення до себе та своєї роботи, яку ти витримала. Твій зухвало-сердитий погляд я ніколи в житті не забуду, – розсміявся я. – Мабуть, саме в нього я й закохався… – з ніжністю торкнувся рукою її обличчя.

В цей момент мій магофон озвався вхідним дзвінком.

– Вибач, люба. Маю відповісти, – я витягнув магічний девайс та прийняв виклик. – Марку, вітаю!

– Привіт, босе! Хлопці закінчили перевірку на західних землях. Нічого підозрілого не виявили. Магічний слід від спалахів веде у печери, але вхід до них перекрито вже років десять… Навряд чи туди хтось зміг потрапити. Тож, крім бійців, що тренуються на цій території, там більше нікого немає…

– Ти впевнений? – уточнив я. – Пояснення Марка здалися мені дивними. Більш того, мене бісило те, що на такій відстані я особисто не міг перевірити, що відбувається там насправді й чи правду каже друг.