Розділ 5

Антуанетта (Ані).

Ранок наступного дня зустрів дощем. Мови про те, щоб відправитися на прогулянку лісом з Рілом чи то на річку не було. Що ж принаймні у мене є час обміркувати все та дати раду своїм емоціям та почуттям, що й не думали зникати. Навпаки, я відчувала, що скучила за цим небезпечно привабливим красунчиком. Я дуже хотіла знову відчути його обійми та палкі цілунки. Після довгих місяців самотності я нарешті відчула себе щасливою.

Я подивилася у вікно, спостерігаючи за краплями, що стікали по склу. Сірі хмари повністю вкрили небо, десь вдалині почувся гуркіт грому. Я зітхнула та попленталася на кухню варити собі каву.

Вчора ми зі Стефою допрацювали рецепт цілющого крему та залишили його настоюватися, й зараз на кухні розповсюджувався доволі приємний запах, адже я залишила на плиті казанок із готовою сумішшю. Мені захотілося негайно  протестувати свій крем, над рецептом якого я довго працювала, щоб переконатися, що моя нова формула дійсно здатна швидко зцілювати навіть важкі поранення. Тільки на кому випробувати? У селі наче не було поранених магів. І тут я згадала, що сусідка, тітка Марлін, у перший день мого приїзду у село, скаржилася на хворого кота, якого вона підібрала десь у лісі. Він не міг наступати на лапку, після того, як загнав туди якусь колючку. Тітка Марлін витягнула колючку, але рана не гоїлася, в ній накопичувався гній – кіт сильно страждав.

 Мені настільки захотілося допомогти нещасній тварині, вилікувати лапку та зняти біль, що я забула й про сніданок, й каву. Відібрала трохи крему у маленьку баночку та, накинувши плащ, вискочила на двір під зливу. Перестрибуючи через калюжі, я дісталася будинку сусідки й постукала по хвіртці:

– Тітонько Марлін, тітонько Марлін! – покликала я.

– Чого ти так голосиш, Антуанетто? – на порозі хати з’явилася господарка. Невисокого зросту худенька жіночка, що була вдягнута у простецьку сукню, пропалювала мене невдоволеним поглядом.

– Я прийшла допомогти вашому Блеккі, – помахала я баночкою з цілющим кремом.

– Ти спізнилася, люба. Немає тут більше Блеккі… – промовила вона.

– Як це немає? – відчула, як по тілу пройшла хвиля тремтіння.

– Та ось так. Десь вештається від учора. Невдячний котяра! Йди собі! Дай мені спокій! – тітка сховалася за дверима хати, а я так й стояла під краплями дощу – пригнічена та розгублена. Серце стиснулося в грудях від болю та думки про те, що з чорним котом тітки Марлін могло статися непоправне…

– Ані! – почула я раптом за спиною знайомий голос. – Ані, ти чого під дощем мокнеш? – Дерріл за мить стиснув мене в обіймах та торкнувся моїх губ ніжним коротким цілунком.

– Я хотіла коту допомогти, – зітхнула я, змахнувши сльози, що скотилися з очей, – а його немає… Утік. А ти що тут робиш у таку негоду? – подивилася на чоловіка.

– Я… Та в мене сіль закінчилася, – не одразу відповів Ріл й подивившись на мене додав, – ти через хвостатого так засмутилася?

– Він на лапу не може наступити. Хотіла полікувати, – я схлипнула й продемонструвала Рілу свій виріб.

– Ходімо додому, Ані, полікуєш мене, – прошепотів він мені на вухо, й мене обпалило його гарячим диханням.

– Хіба ти захворів? – знову зазирнула в його зухвалі очі.

– О так! Захворів тобою, відьмочко! – ми стояли під проливним дощем й дивилися один на одного.

– Це не смішно, Ріле! – нарешті вимовила я та тупнула ногою.

– А я не жартую, – він стиснув мою руку. – Ходімо в будинок, ще застудишся, – додав він та рушив у бік мого будинку.

Ми повернулися до моєї хати та скинули у передпокої промоклі від дощу плащі.

– Снідати будеш? – запитала я чоловіка, вмикаючи кавоварку.

– Не відмовлюся, – кивнув Дерріл, проходячи на кухню й оглядаючись. – У тебе тут дуже затишно. І пахне травами.

– Дякую. Тут все так само, як було при бабусі. Я не стала нічого змінювати.

– Сумуєш за нею?

– Мені її не вистачає, – зізналась я та зітхнула. – Бабуся багато чого мене навчила й постійно підтримувала. Ми були з нею дуже близькі.

– Я вчора розмовляв з дядьком Річардом. Виявляється, він добре знав твою бабусю, пані Дарину, – чоловік уважно подивився на мене.

– Так, вони з дядьком Річі дійсно дружили, – кивнула я, прийнявшись готувати яєшню з сиром та зеленню.

– Річард просив наглянути за тобою, – несподівано додав Дерріл, усміхнувшись.

– Та невже? – не повірила я.

– Сумніваєшся?

– А є привід? – блимнула на чоловіка.

– Добре, добре, – підняв він руки до гори. – Насправді дядько пообіцяв мені надрати вуха, якщо з тобою щось станеться, – усміхнувся Дерріл, а потім підійшов та обійняв мене за талію, притискаючи до себе. – Тому я тепер очей з тебе не спускатиму, відьмочко!

– А як же ліс, небезпечно привабливий красунчику, га? Ти тепер лісовик й не можеш його надовго залишати без нагляду… – я танула в його обіймах, серце вже встигло розігнатися до максимальної швидкості. Мені подобалося, як він мене ласкаво кличе відьмочкою. І знову ця його посмішка, від якої перехоплює подих.

– Щось придумаємо, – прошепотів мені на вухо Дерріл. – А це і є твій чарівний крем? – він кивнув на казанок, що примостився поруч з пательнею.

– Так, – кивнула я.  

Дерріл тут же підняв кришку та намастив трохи крему на свій палець.

– Я знаю, як його випробувати, – заявив він.