Розділ 4

Дерріл

«Тепер я знаю, де ти живеш, відьмочко», – подумки розмірковував я, повертаючись до своєї лісової хатинки. Під ногами шурхали гілочки та листя, з небес посміхалося сонце, відчувався свіжий подих вітру. Денна задуха відступала, поступаючись приємній прохолоді. А на серці дивним чином розквітала весна.

Чи міг я навіть уявити, що здатен на такі сильні почуття? Я – бойовий маг, який пообіцяв собі ніколи більше не закохуватися, щоб не відчувати болю зради. Я – той, хто нищить ворогів і той, хто може керувати цілим військом з холодним розумом та серцем, зараз почуваюся хлопчиськом, школярем, якому сподобалася сусідка по парті. І я хочу сидіти тільки з нею.

Лише один день змусив мене відчувати в глибині душі щось таке… неймовірно ніжне та гаряче… Всередині мене наче вулкан прокинувся. І щоб бодай трохи випустити на волю усю цю лаву почуттів, я відправився на тренувальний полігон, що був облаштований неподалік від хати дядька.

Річард його спеціально збудував для того, щоб юні маги могли тренувати там свої сили без шкоди для довкілля та загрози спалити весь наш Зачарований ліс. Особливо у моменти емоціональних потрясінь. Магічна сила у такі періоди набирає неабиякої могутності й може накоїти лиха.

Я влаштував собі справжнє тренування. Не шкодуючи сил та резерву, проганяючи непотрібні зараз романтичні думки. Відпрацював усі відомі прийоми захисту та атаки, сконцентрував зайву енергію та дав їй волю, залишивши кілька нових чорних слідів від вогняних куль на стінах будівлі, й зрештою направився до річки та накупався досхочу у теплій воді.

В моїй кишені озвався магофон. Я витягнув пристрій та одразу прийняв виклик:

– Вітаю, дядьку!

– Доброго вечора, Дерріле. Як ти? Вже освоївся на новому місці?

– Чудово. Все в порядку, дядьку, не хвилюйся за мене.

– Ох, ну добре, – Річард зітхнув. – У Флорії був вже? Познайомився з місцевими?

– Ото якраз нещодавно повернувся з села. Познайомитися поки встиг лише з однією особою. Антуанеттою, – не став вдаватися у подробиці нашого спілкування.

– Онукою Дарини? – в голосі дядька почулося легке роздратування. – Вона повернулася в село, значить...

–  Вона казала, що бабуся померла, а батьки працюють в печерах. І так, дівчина дійсно нещодавно повернулася з навчання...

– Це точно Ані, онука Даринки. Ми були з нею дуже близькі. Тож, друже мій, слухай мене уважно: образиш дівчину, я особисто приїду та відтягаю за вуха й не подивлюся, що ти мало не головний бойовий маг в Міністерстві!

– Дядьку... І в думках не було, – знітився я. Навіть припустити не міг, що дядько так хвилюється за цю дівчину.

– Дивись мені! Я Даринці обіцяв наглянути за Антуанеттою. Дівчисько з малечку любить шукати небезпечні пригоди. Не думаю, що за час навчання в столиці вона сильно змінилася.

– «Я помітив», – подумки усміхнувся, пригадуючи її гострий язичок та неймовірно палкі цілунки.

– Я ще чого хотів, – голос дядька став м'якішим. – На заході Нервіну зафіксовано нові незвичні магічні спалахи. Походження твої хлопці ще не визначили. Але мені це не подобається. Спочатку хтось королівський сад занапастив, тепер ось це.

– То ти думаєш, що в королівському саду рослини почали гинути невипадково? – я підозрював подібне, втім досі не вірив у навмисну шкоду.

– Звісно, що ні! Але я поки не виявив, що саме спричинило масове отруєння та гибель королівських квітів та рослин. Результати дослідження будуть готові лише за кілька днів. Ти ж знаєш цих бюрократів.., – роздратовано кинув Річард.

– Ну, дядьку, не панікуй завчасно. Можливо, все ж то був якийсь квітковий вірус...

– Ні! Повір досвіду та чуттю лісовика, – заперечив Річард. – Я можу відрізнити коли це вірус чи хвороба. Квіти просто вимирають, а на їхньому місці залишаються чорні пропалини…

– Тобі краще знати.

– Кажу тобі, це – магія. Чорна магія.

– Тільки цього не вистачало! Тримай мене в курсі ситуації, – попросив я. – Я по своїх каналах спробую дізнатися, що відбувається на західних територіях. Попрошу хлопців, хто чергує в цій області все ретельно перевірити.

– Дякую, любий мій. Будь обережний.

– Та поки немає за що. Ти теж бережи себе.

Попрощавшись з дядьком я зайшов в систему безпеки Нервіна на своєму магофоні, й дійсно побачив, що на мапі, у західній області, миготіли червоні точки. На цій території розташовані переважно кам’яні кургани та червона пустеля. Тут знаходяться тимчасові бази та полігони для магічних експериментів. Саме тому ці місця особливо охоронялися. То, можливо, нові сплески просто пов’язані з навчанням чи новими дослідами?

– Друже, привіт, – я набрав Маркіяна, мого кращого друга та напарника. Ми разом вчилися й потім разом поступили на службу в Міністерство й працювали в одному підрозділі. – Як справи?

– Дерріле, вітаю! Радий чути! Я в нормі. Я так розумію, ти вже чув останні новини?

– Якщо ти про магічні сплески в пустельних землях, то так. Дядько щойно дзвонив, – уточнив я.

– Ага, про них. Ми поки що займаємося перевіркою, – проговорив друг. – Тому не стали тебе завчасно турбувати. Ти ж у відпустці.

– Скажи мені, наскільки це може бути небезпечно? – напружився я.

– Поки не ясно. Кажу ж, ми лише спостерігаємо. Група, що чергує в тому районі, поки не звітувала про щось небезпечне. Не хвилюйся, бос, – жартівливо додав Марк.