Розділ 3

Антуанетта (Ані).

Я поклала свої руки на його груди, відчуваючи, що його серце так само швидко б’ється о грудну клітину, як й моє власне. Чоловік лише сильніше обійняв мене, притискаючи до себе, не даючи мені жодної можливості вирватися та втекти.

Здається, я зараз та сама срібна пташка, що потрапила у його сітки. І я зовсім не хотіла тікати. Божевілля якесь! Але разом з тим мені хотілося зупинити час. І залишитися тут, з ним. В цьому моменті.

– Нам дійсно треба поїсти. Не хочу, щоб ти втратила свідомість від голоду, – перериваючи цілунок, промовив Дерріл.

Він дістав з кошика тарілку з млинцями, поклав на один з них сир, полив джемом та згорнувши у трубочку простягнув мені:

– Скуштуй!

Я відкусила шматочок млинця, який він тримав в руках й облизнула губи.

– Дуже смачно! Але тепер моя черга тебе годувати.

Я швидко поклала начинку на наступний млинець й протягнула його хлопцю.

– М-м-м, – промиготів він. – З твоїх рук набагато смачніше. – І він спокусливо усміхнувся, примружуючи очі.

Боги! Ця посмішка викликає в мене ураган емоцій! І він такий небезпечно привабливий в цих джинсах та білій футболці.

Ми годували один одного, пили каву й багато цілувалися, сміялися, пригадуючи кумедні моменти з життя. Так легко, спокійно та радісно мені давно не було. Усі хвилювання відійшли на другий план.

В компанії Ріла час пролетів непомітно й коли сонце піднялося над деревами, він спустився до річки, скинув своє взуття та зайшов мало не по коліно у воду прямо в джинсах, умившись прохолодною воду, Ріл промовив.

– Вода сьогодні чудова, а день обіцяє бути спекотним. Може скупаємося разом?

– Але в мене немає купального костюму, – заперечила я, розгублено подивившись на Ріла. Я поступово зайшла у воду, закотивши трохи свої штани та обійняла його за талію.

– Тут нікого немає, крім нас, – прошепотів він мені на вухо та ковзнув губами по моїй шоці. Його рука пірнула під футболку, торкнувшись шкіри. Від такого невинного дотику унизу живота запирхали метелики.

– Спокусник та бешкетник, – розсміялася я, розуміючи на що він натякає. Але я поки що точно не була готова до купання голяка. Хоч й всередині мене знову розігралася пожежа від однієї лише уяви, яким саме може бути наше плавання. – Ми обов’язково поплаваємо разом, але не сьогодні. Краще проведи мене додому. У мене сьогодні ще купа справ, – попросила я.

– Добре, – зітхнув Ріл. – Ходімо.

Ми заскочили в лісовий будиночок, щоб забрати трави, які я вчора встигла зібрати. В цій хатинці я завжди почувалася затишно, але ніколи раніше не вважала її своєю. Дотепер. Сьогодні у мене з’явилося тут відчуття дому. І покидати його було несподівано сумно.

Дорогою додому Дерріл переважно мовчав. Та й мені було про що подумати. Наша така випадкова зустріч, здається, змінила мене назавжди.

– Приходь завтра до мене, поплаваємо разом. В купальниках, – в зелених очах Ріла замиготіли спокусливі вогники.

– Добре, – легко погодилася я.

– Тоді до завтра, відьмочко! – Ріл торкнувся моїх губ коротким цілунком.

– До завтра, небезпечно привабливий красунчику, – усміхнулася я та відкривши калитку кинулася до входу в будинок.

О Боги! Невже я встигла в нього закохатися? Невже я дійсно завтра піду з ним на ту річку? Авжеж, піду! У мене є лише кілька тижнів, коли я можу насолодитися цими романтичними моментами. Восени я маю повернутися в столицю, щоб викладати в Академії, Ріл же залишиться тут. Та й навряд чи наш літній роман матиме продовження. Такі як Ріл не одружуються з простими відьмами на кшталт мене. Чомусь, від думки про це серце болісно стиснулося в грудях.

Висмикнув мене із думок дзвінок магофону, і схопивши пристрій, я натиснула кнопку «Прийняти виклик», навіть не глянувши на екран.

– Ані, Ані, з тобою все гаразд? Я тобі вчора весь вечір телефонувала, – защебетала в трубку Стефа, моя найкраща подруга. – Навіть заходила до тебе, але у вікнах не було світла. Де ти була цілу ніч та весь ранок?

– Зі мною все гаразд, Стефо. Я в лісі була, – зітхнула я. – А магофон вдома забула. Не врахувала, що можу затриматися, – пояснила подрузі.

– У Річарда знову ночувала? – спитала подруга. – Ввечері розігралася сильна гроза та злива пройшла.

– В його хатинці, – всміхнулась я.

– Тобто? А сам він де був? Хіба не вдома? – здивувалася Стефа.

– Дядько Річард поїхав у столицю. А замість нашого лісовика тепер охороняє ліс Дерріл, його племінник, – пояснила я подрузі.

– Вау! – вигукнула Стефа. – Оце так новина! Я йду до тебе. Відчуваю, що тобі є про що мені розповісти, чи не так, подружко?

– Добре, – легко погодилася я, знаючи, що подруга все одно не відчепиться.

Стефанія знає мене з самого дитинства, як і я її. Ми були наче сестрами й завжди ділилися секретами одна з одною, втішали й підтримували після невдалих стосунків із хлопцями. Ми разом шукали пригоди, бігали на річку, ходили в ліс збирати гриби, ягоди та трави.

Я не встигла навіть чайник поставити, щоб заварити нам чаю, як подруга з’явилася на порозі моєї хати з цілою тарілкою смачних булочок з маком та корицею.