Розділ 2

Дерріл.

– Я постелю тобі у гостьовій спальні, відьмочко, – я спішно покинув кухню, залишивши її на самоті. Залишатися поруч з цією дівчиною було надто небезпечно. Відчував, що ще трохи й не зможу контролювати себе.

Я дістав свіжу постіль та, влаштувавши для Антуанетти місце для ночівлі у кімнаті для гостей, поспішив в душ. Треба було терміново упорядкувати думки та розслабити тіло.

Що це в біса на мене найшло? Наче геть розум втратив! Ця відьмочка та її сині, немов небесна блакить, очі не виходять з голови.

Не пам’ятаю, щоб колись так втрачав розум від дівчат. Невже ця відьма використала якісь свої чари? Та ні, це неможливо – заспокоював себе. Я безпомилково розпізнаю будь-яке проявлення магії чи втручання у свідомість. Все ж таки це частина моєї роботи.

Ані була відкритою переді мною. Вона юна, чиста. І довірлива. Вона не здатна на підступ. Принаймні мені так здалося. Та й звідки Антуанетта могла знати, що ми зустрінемося? Ні, це точно не магічні чари. До того ж зілля кохання суворо заборонено в Нервіні, адже воно має непередбачувані наслідки й здебільшого викликає хворобливу залежність від партнера, й точно не має нічого спільного зі справжніми почуттями.

Мимоволі згадав свою наречену, з якою ми розлучилися чотири роки тому. Я думав, що кохаю її. Але я помилявся…  

Ми зустрічалися з Ірен тривалий час, й вже готувалися до весілля. За місяць до свята я дізнався, що вона зрадила мені й втекла зі своїм коханцем на інший бік королівства, знехтувавши навіть довірою свого батька, ректора нашої Академії Магічних Мистецтв – пана Всеволода. Я відступив та не став за неї боротися. Та і який в цьому сенс, коли там вже не було що відновлювати та й почуттів, як з’ясувалося, не було. З того часу я вирішив не шукати серйозних стосунків, задовольнявся лиш тимчасовими розвагами для фізіологічних потреб. Благо, дівчата столиці самі липнули до мене, немов мухи на мед.

Коли я погоджувався на сезону роботу в хатинці лісовика, я в першу чергу прагнув відпочити від зайвої уваги, привести до ладу думки, налаштуватися на службу в Міністерстві Магічних Справ на новій посаді. Вони обіцяли з осені якісь зміни, але нічого конкретного поки не повідомили, лише надали відпустку.

Тільки от сьогоднішня зустріч перевернула все догори дриґом. Побачивши Антуанетту поблизу річки всередині мене наче щось обірвалося. І ці її жарти, й сміливий погляд – ще більше збуджували та наче кидали мені виклик. За неї я був готовий не лише боротися, щоб завоювати її увагу, я був готовий зірку з неба дістати тільки б ще раз побачити її посмішку, торкнутися вуст солодким цілунком… І нехай я її майже не знаю, нехай вона лише просто відьма, а я елітний бойовий маг, що служить королю…

До бойових магів в Нервіні дійсно було дещо інакше ставлення. Я відчував це на собі. Маги, відьми та навіть простий люд намагалися вислужитися перед нами. І мене це бісило. Антуанетта ж зберігала спокій, розсудливість та дивилася на мене як на рівного. Водночас я сварив себе за нестриманість, що накинувся на неї з поцілунками. Я, напевно, налякав її. Недоумок. Треба бути стриманіше!

– Ти… Ти…. Небезпечно привабливий красунчик! – в голові знову й знову звучали ці її слова, від яких на душі розливалося приємне тепло.

– Ані, ти будеш моєю. Обіцяю. І я нікому тебе не віддам, – прошепотів я, влігшись у своє ліжко та поступово поринув у сон.

Прокинувшись з першими промінцями сонця, поспішив на кухню. Я маю попіклуватися про свою гостю. Подумки подякував мамі, що вона навчила мене готувати та завжди повторювала, що чоловік має вміти сам себе нагодувати, а не чекати поки це зробить жінка чи хтось іще.

– Ані! – усміхнувся я, побачивши дівчину на порозі кухні. – Доброго ранку. Як ти? Виспалася?

– Доброго ранку, Ріле! – вона увійшла на кухню та влаштувалася на стільці. – Дякую, чудово. В лісі завжди гарно спиться.

– Я приготував нам сніданок, але хотів запропонувати тобі спуститися до річки й влаштувати пікнік. Ти не проти?

– Не знала, що ти вмієш готувати, – дівчина схопила гарячий млинець з тарілки та поклала до рота. – Смачно.

– У мене багато талантів, – усміхнувся я, спостерігаючи за мілкою спокусницею. Вона навіть не уявляє які бажання викликає в мені зараз. – То як щодо пікніку? – я зняв останній млинець з пательні та поклав його на тарілку.

– Звучить заманливо, – промовила вона.

– Я люблю природу. Саме тому й погодився жити в лісі. Тут тиша, краса й немає зайвих очей, – я посміхнувся та з теплом подивився на дівчину.

– Я теж люблю природу. – Знаєш, за час навчання в Академії встигла скучити за Зачарованим лісом, нашим селом Флорія, за всіма цими неймовірними кущами, травами та деревами!.. – проговорила вона.

– Тут немає таких технологій як в столиці. Не сумуєш за ними? – запитав я.

– Ні. Тут я відпочиваю душею. Звичайно, я звикла до божевільного ритму столиці, нічних вогнів, галасливих студентських вечірок. Мені подобаються високі скляні будинки Арніруни, побудовані за новітніми технологіями, безшумні магомобілі та скутери, що плавно пересуваються не тільки по дорогах, але й під землею, і навіть по повітрю, але завжди відчувала нестачу цього свіжого повітря.

– О так! Наші винахідники не перестають дивувати технологічними та магічними новинками, – погодився я. – То що, ходімо насолоджуватися свіжим ранковим повітрям Зачарованого лісу?

– Так, – легко погодилася дівчина.

– Чудово. У мене все майже готово, – я швидко склав в кошик сир, млинці, варені яйця та свіжі овочі, вмостив дві чашки з кавою, підхопив плед, й ми рушили на ранкову прогулянку. Після дощу трава та земля ще були вологими.