3. Магічна паніка

Світло мерехтіло, повітря тремтіло, а запах кориці й гарбуза просочувався навіть у дим, що здіймався з центральної площі.
Мідвіч потонув у святковому кошмарі, по-іншому й не скажеш.
Усе, що ще годину тому було просто милою прикрасою, тепер ходило, співало і вимагало «вічного врожаю».

— Схоже, вони вирішили, що час засаджувати дах міської управи, — сказав Тео, визираючи у вікно кав’ярні.
— Мені здається, або один із них розмовляє з ліхтарем? — запитала Еліза.
— Він переконує його приєднатись до культу, — серйозно відповів Шейд, тепер уже в людській подобі. — Ліхтар, до речі, вагається.

Вони всі троє одночасно видихнули. Потім Тео рішуче закрив книгу, яку тримав  відкритою.

— Слухай уважно, Елізо. Якщо хочеш усе зупинити, ми мусимо дістатися центру енергетичного сплетіння. Це десь під площею.
— Під троном Гарбузового Короля, — додала вона. — Чудово. Просто чудово.
— Не переймайся, — зауважив Шейд. — У мене є талант проходити непомітно.
— Ти — сяючий перевертень із хвостом, — зітхнув Тео.
— Саме тому всі дивляться, але ніхто не вірить, що бачить це насправді, — підморгнув Шейд. — Психологічна магіія.

Вони вийшли з кав’ярні, коли вже сутеніло.
Містечко змінилося до невпізнання: дерева світилися, будинки були прикрашені лозами, а вітрини магазинів оживали — манекени танцювали в обіймах з гарбузами.

— Мідвіч виглядає, наче потрапив у рекламу про гарбузів, — буркнула Еліза.
— Це все наслідок твого “трохи покращеного” ритуалу, — відказав Тео, обходячи натовп із гірлянд гарбузів, які марширували.
— Гей! — пролунав знайомий голос. — Ви що, знову щось задумали без мене?

То був пан Креббі, місцевий кондитер і одночасно напіввідьмак-ентузіаст. Він тримав у руках лопату і виглядав так, ніби готовий вести бій за  свою пекарню.
— Пан Креббі! — вигукнула Еліза. — Ховайтеся, це небезпечно!
— Небезпечно — це коли мої тістечка оживають і влаштовують бунт, — сердито відповів він. — Порівняно з цим, ваші гарбузи просто святковий декор!

— Ми спробуємо все виправити, — сказав Тео.
— Так, але якщо побачите гарбуз, що співає “Оду насінню”, тікайте, — додав Шейд.
Креббі пішов обороняти свою пекарню. А друзі пішли до площі в обхід.
Прийшовши, вони побачили, що на площі,  стояв величезний трон, сплетений із лоз і стебел. На ньому сидів Гарбузовий Король — велетенський плід у золотій короні зі свічками. Його очі світилися як дві печі, а голос лунав на півміста:

— Громадяни Мідвічу! Прийміть насіння нового світу!

Із натовпу гарбузів висипали крихітні  створіння насінинки й почали засівати вулиці.

— Якщо ми не зупинимо це зараз, через годину вони проростуть, — прошепотів Тео. — І тоді... Краще про це зараз не думати.
— Ми житимемо в гарбузовому саду, — докінчила Еліза. — Назавжди.

Шейд знизав плечима.
— Я не проти саду. Але якщо доведеться спати під лозою — я пас.

Вони пересувалися в тіні, коли до них долетів знайомий запах гарячого шоколаду.
— Пан Креббі... — прошепотіла Еліза.
Кондитер, з яким вони щойно попрощались, стояв просто на краю площі й розмахував лопатою.
— Відійдіть від моєї пекарні, нечестиві гарбузи! — кричав він. — Я вас у начинку для пирога перетворю!

Гарбузовий Король повернув свою вирізьблену голову. Від злості його очі знов засяяли зеленим.

— Зрадник врожаю! Схопіть його!

— О, ні, — прошепотіла Еліза. — Він зараз підсмажить Креббі.

— Не підсмажить, — твердо сказав Тео. — Бо ми втрутимося.
— Ми? — скептично підняв брову Шейд.
— Так. Саме ми.

Тео виступив уперед і змахнув рукою — перед ним спалахнула пентаграма синього полум’я.
— Гей, гарбузова голото! — вигукнув він. — Ви проти кого підняли насіння?
Натовп завмер. Король нахилив голову, обережно розглядаючи хлопця.

— Ти смієш ставати проти Великого Урожаю?

— Якщо він заважає навчанню Академії, то так, — спокійно відповів Тео.

У ту ж мить гарбузи кинулися вперед.
— Моя черга! — вигукнула Еліза, підкидаючи у повітря флакон з блискітками. — Lumina Pulpa!

Флакон вибухнув, засипавши все навколо іскорками. Гарбузи застигли, почали крутитися на місці, танцюючи під власну музику.
— Ну принаймні не біжать, — пробурмотів Шейд, змахнувши хвостом. — Хто б міг подумати: блискітки рятують світ.

Тео скористався моментом, щоб активувати заклинання локалізації.
На землі спалахнув візерунок — коло з помаранчевих символів, що сходилося під троном.
— Там центр магічного сплетіння! — крикнув він.

— Тоді я йду, — рішуче сказала Еліза.
— Ти не підеш туди сама, — відповів Шейд. — У тебе талант створювати проблеми, а в мене — виправляти їх.
— Талант сумнівний, але все ж приємно, що хтось у це вірить, — пробурмотіла вона.

Вони пробралися до великого каменю що був за троном. Там пахло воском, землею і солодом. Еліза опустила руки на землю, і її пальці торкнулися джерела — теплого каменю, що пульсував у такт з її серцем.

— Ось воно, — прошепотіла дівчина. — Моє заклинання. Воно живе.
— То змусь його заснути, — порадив Тео.

Вона глибоко вдихнула.
Її очі засяяли м’яким світлом.
— Somnum Seminis…

Мідвіч потонув у світлі.
Заклинання Елізи спалахнуло над площею, немов феєрверк — золоті руни перетворилися на коло, і Гарбузовий Король завмер у його центрі. На мить здалося, що все вдалося: його обличчя потьмяніло, трон розсипався, а навколо розлетілося гарбузове насіння.

Еліза обережно визирнула з за каменю .
— Це… кінець?
— Можливо, — сказав Тео , — але щось тут надто просто.
— Не будь песимістом, — буркнув Шейд, який знову став котом. — Може, й справді спрацювало.

Та раптом під землею щось глухо загуркотіло.
Під ногами задрижала бруківка, із тріщин знову почало пробиватися зелене сяйво. Тео нахмурився.
— Бачиш? Це не було справжнє тіло. Це — оболонка.
— Тобто він…
— Відновлюється, — закінчив Тео. — І тепер знає, хто його зупинив.