Глава 11. Назавжди разом

Брама Часу закрилася за ними з тихим, глухим  шипінням, залишаючи сірий, колист рідний Луцьк десь у паралельній реальності. Лада і Кресомир ступили на кам’яні плити головної зали Хустського замку. Тут  панувала глибока, чиста ніч. Крізь високі стрільчасті вікна лилося срібне світло повного місяця, а в повітрі пахло свіжою хвоєю, гірською прохолодою та затишним теплом каміна.

Лада зробила глибокий вдих, відчуваючи, як заспокоюється її серце. Напруга останніх годин, злий гумор, який вона виплеснула на кривдників, і видовищне полум'я  парковки — усе це миттєво відійшло на задній план. Її минуле остаточно перетворилося на попіл.

Вона повернулася до Кресомира. Лицар уже переодягнувся, залишаючись у простій темній сорочці. Його суворе обличчя, яке зазвичай тримало в страху всю округу, зараз розгладилося. Він дивився на неї з таким благоговінням, наче перед ним стояла сама богиня вогню.

— Ну ось ми і вдома, моя Ладо, — тихо мовив Кресомир. Його глибокий голос відлунював від стародавніх стін. — Ти впевнена, що не шкодуватимеш про свій вибір? Твоя квартира -  пам'ять про бабусю, твій світ технологій... Ти все це спалила і залишила заради цього старого каміння.

Лада підійшла ближче, іронічно примруживши сіро-зелені очі. Вона поклала долоні йому на плечі, відчуваючи їхню неймовірну силу.
— Знаєш, Кресе, у моєму часі люди платять шалені гроші, щоб просто подивитися на ці стіни під час екскурсії. А я отримала цей замок безкоштовно. Разом із його дуже впертим, вимогливим, але шалено коханим володарем. Як гадаєш, це вигідна угода для простої дівчини-гіда?

Кресомир хрипко розсміявся — цей звук був рідкістю для його підданих, але для Лади він звучав як найкраща музика. Він владно перехопив її за талію та притягнув до свого гарячого тіла.
— Цей замок від сьогодні твій так само, як і мій. Навіть більше. Ти випалила лігво Драго, ти змусила моїх ворогів тремтіти, а моє серце — битися. Ти — повноправна володарка цих земель.

Лада відчула, як від його слів прадавня магія у її венах знову солодко замуркотіла. Це більше не був руйнівний гнів, який спопеляв автомобілі Влада та Кіри. Це було чисте, споконвічне полум'я.

— Пообіцяй мені одну річ, лицарю, — прошепотіла Лада, зазираючи в його темні очі, де відбивалися іскри каміна.
— Усе, що забажаєш.
— Коли-небудь ми відкриємо Браму Часу ще раз. Просто щоб подивитися на замок. Збоку. Разом.

— Обов'язково, — Кресомир ніжно торкнувся губами її чола, а потім спустився нижче, накриваючи її губи глибоким, палким поцілунком, який скріпив їхній союз міцніше за будь-які земні обітниці.

У цей момент магія двох найсильніших володарів вогню злилася в єдине ціле. Навколо них у залі замку само по собі спалахнуло коло з тисячі маленьких золотих іскор. Вони піднімалися вгору, кружляючи під стелею, наче живі світлячки, освітлюючи величні кам'яні склепіння. Це було їхнє особисте весілля, їхнє свято перемоги та початку нового життя.

Лада остаточно зрозуміла: її авторський тур «Шляхами мавок та мольфарів» не просто закінчився успіхом. Вона знайшла свою власну магію, свою справжню історію і коханого чоловіка, заради якого варто було пройти крізь віки.

Вона була вдома. Назавжди  (Лора Любомирська 2026)