Глава 4. Пробудження в іншому часі

Усе почалося у день, коли його рідний світ мав паретворюватись на попіл. Кремомир був останнім вартовим, воїном та власником Хустського замку. Його тіло загартували у підземних кузнях, а розум навчили говорити з духами глибин. Коли ворожа навала пробила випалені стіни замку-фортеці, він зрозумів: в цьому часі битву програно, але її можна виграти в минулому.

    Оточений ворогами, Кресомир встромив свій обпалений  меч глибоко в розпечену землю фортеці. Він не став кликати на допомогу богів- він звернувся до самої планети. Його магія вогню розігріла темне каміння під ногами до стану киплячої магми, а магія землі замкнула цей простір у непробивний кокон.

  Коли ворожі списи майже торкнулися його грудей, Кресомир викресав, заборонену Хроно - іскру. Час навколо нього уповільнився, а потім застиг,. Секунда розтягнулась на століття. Фортеця, перед його очима руйнувалася і згову відбудовувалася за мить. Коли  кокон нарешті тріснув і розсипався пилом, Кресомир зробив крок уперед.

   Він стояв на тій самій горі, але навколо не було ні ворогів , ні руїн замку – лише дикий, незайманий прадавній ліс. Він перенісся на п'ять століть  назад, або ж прибув саме вчасно, щоб усе змінити. Тепер в його жилах тече вогонь первісної землі, а в очах віддзеркалюються віки, які він навчився спалювати заради майбутнього. У самому центрі просторого замкового двору тихо тріщало просте, звичайне багаття, розведене на кам'яній бруківці. Його спокійне, живе  полум'я та легкий сизий дим, що здіймався до неба, нагадували про звичайне людське життя, затишок та спокій, які Кресомир так палко прагнув захистити. Це буденне вогнище, на Замковій горіі, було символом того, що на цих землях нарешті запанував довгоочікуваний мир.

— Вона жива?
— Не знаю, мій володарю. Вона впала прямо з неба в центрі внутрішнього двору. Одяг дивний, але на ній немає жодного опіку, хоча смола палала на повну.

Лада важко зітхнула. Легені обпекло густим, важким димом, який пахнув не сучасним бензином чи штучним реквізитом, а справжнім деревом та воском. Голова розламувалася на шматки, наче по ній проїхався той самий екскурсійний автобус.

«Так, якщо я чую голоси, значить, я не згоріла, — перша твереза думка повернула Ладу до тями. — Андрію, ну я тобі влаштую... Яке "впала з неба"? Який "мій володарю"? Нові актори в нашому турі? Чому я про них не знаю? І взагалі, де моя аптечка з анальгіном?»

Вона спробувала поворухнутися й тихо застогнала. Тіло слухалося погано, кожна клітина нила, але — диво! — шкіра була абсолютно цілою. Жодних слідів від страшного вогню. Лада розплющила очі й знову замружилася від яскравого світла смолоскипів. Коли зір нарешті сфокусувався, жарти закінчилися.

Вона лежала на холодій бруківці. Стіни навколо були тими самими стінами Хустського замку, але... вони не були руїнами! Величні, цілі вежі піднімалися вгору, на мурах стояли озброєні вартові. Жодних неонових вивісок, жодних туристів із телефонами. Тільки сувора, груба середньовічна реальність.

— Дивись, вона опритомніла, — пролунав чийсь боязкий голос поруч.

Лада повернула голову й наткнулася поглядом на чоловіка, який стояв за крок від неї.

Він був величезним. Широкі плечі, обтягнуті темною шкірою та кованим металом, довгий чорний плащ, що спадав до землі. Його обличчя наче висікли з граніту — правильні, суворі риси, вольове підборіддя і шрам, що перетинав ліву вилицю. Але найстрашнішими і водночас найпрекраснішими були його очі. В них віддзеркалювалися віки, і зараз вони світилися справжнім, живим янтарним вогнем. Крізь щілини його важких шкіряних рукавиць пробивалися гарячі іскри.

Цей чоловік - Кресомир, володар замку, дивився на неї так, ніби знайшов свій найбільший скарб і найбільше прокляття одночасно. Його серце, яке роками залишалося холодним, як залізо, зараз пропустило удар. Він закохався...? Так, закохався з першого погляду, хоча суворе обличчя не видало жодної емоції.

Проте раціональний розум воїна миттєво повернув його до жорстокої реальності. Впала з неба посеред його замку? Не згоріла у вогні? Одягнена у дивні, широкі сині штани та білий светр невідомого крою?

«Шпигунка, відьма — блискавкою промайнуло в голові Кресомира. Його підпалили зсередини підозри. — Ворожі чаклуни підіслали її, щоб підібратися до мене?. Вона використовує ілюзії ?  Хто вона?" 

Лада сковзнула поглядом по його величній постаті, потім подивилася на свої джинси й брудні кросівки, і видала єдине, на що вистачило її іронічного розуму:
— Е-е-е... Дівчата, підкажіть, а на який маршрут нашого туру я потрапила? І де тут можна придбати квиток  у XXI століття?

Кресомир насупився, і повітря навколо нього помітно потеплішало. Крізь зуби він процідив:
— Твої дивні заклинання тобі не допоможуть, відьмо. Хто твій господар? Хто підіслав тебе в мій замок?

— Мій господар? — Лада істерично хмикнула, піднімаючись на ліктях. — Якщо ви про мого директора з турфірми, то його звати Степан Петрович, і підіслала мене сюди робоча інструкція! А якщо ви про мого колишнього чоловіка-покидька, то він зараз забирає мою квартиру, так що мені трохи не до ваших рольових ігор, шановний!

Кресомир не зрозумів про що вона тараторить, крім «рольових ігор» та «директора», що в його розумінні прозвучало як ім'я ворожого магістра. Жорсткі пальці в шкіряній рукавиці без церемоній перехопили її за лікоть, піднімаючи на ноги так легко, неначе вона важила як трирічна дитина. Від його дотику шкіру обпалило сухим, пульсуючим теплом.

— Досить брехні, — крижаним тоном обірвав Кресомир, іскри з його пальців сипнули на камінь. — Ти вмієш проходити крізь вогонь, а отже — ти небезпечна.  Варта! Зачиніть цю шпигунку у вежі. Скувати магічними кайданами і не спускати з неї очей.

— Гей, легше на поворотах! Які кайдани?! Яка вежа?! — закричала Лада, коли двоє дужих віїнів підхопили її під руки. — Не чіпайте мене!  Андрію! Туристи!  Я скаржитися буду!