Глава 3. Іскри та попіл

Нічна екскурсія Хустським замком йшла як по маслу. Туристи слухняно тулилися один до одного, заворожено розглядаючи суворі середньовічні мури у світлі факелів. Актори в костюмах мавок вихоплювалися з тіней, кружляли у танку, а «головний мольфар» якраз виголошував басовиту заклинальну промову біля великого ритуального вогнища, яке розпалили в центрі колишнього замкового двору. Іскри летіли високо в чорне карпатське небо, створюючи неймовірне видовище.

Лада стояла трохи осторонь, на високому кам'яному уступі біля зруйнованої стіни. Після страшних дзвінків Влада та його адвоката її власне життя здавалося декорацією до дешевої драми. Щоки все ще були мокрі від сліз, але вроджена іронія та професіоналізм відчайдушно намагалися врятувати ситуацію.

«Ну що, Ладочко, — гірко подумала вона, дивлячись на полум'я. — Хотіла магічного вікенду? Отримала за повною програмою. Чоловік виявився не просто козлом, а козлом-ілюзіоністом — раз, і п'ятикімнатна квартира в центрі Луцька зникла в його кишенях. Разом із моїм серцем, хоча, ні - моє серце він кинув під ноги, ще й розтоптав. Цікаво, а замок у Хусті можна орендувати подобово? Бо жити мені тепер точно ніде».

Вона шмигнула носом, намагаючись вгамувати тремтіння в руках. Очі знову затуманилися сльозами. Лада моргнула, витираючи обличчя рукавом светра, і раптом її погляд упав на протилежний бік вогнища, де в тіні старої арки стояли дві постаті.

Серце пропустило удар.

Там, тримаючись за руки, стояли Влад і якась довгонога засмагла блондинка з пафосним виразом обличчя. Вони дивилися прямо на неї. Влад зверхньо посміхався, а блондинка — мабуть, та сама Кіра — притулилася до його плеча, демонструючи своє право на нього.

«Ні, ну це вже клініка, — промайнуло в голові Лади, а по спині пробіг мороз. — Схоже, від стресу в мене почалися галюцинації. Привид  колишнього чоловіка-покидька у середньовічному замку. Це ж треба було так перенервувати! Мавко, люба, увімкни магію і розвій це видіння, бо я зараз почну кидатися в них камінням».

Вона заплющила очі, порахувала до трьох і знову розплющила їх. Постаті не зникли. Навпаки, «привид» Влада підняв руку з телефоном і помахав їй, ніби знущаючись.

Лють, дика, неконтрольована  затопила свідомість Лади. Вона забула  де стоїть, про безпеку. Дівчина зробила різкий крок уперед, збираючись крикнути цьому видінню все, що про нього думає, але... черевик ковзнув по вогкому, порослому мохом каменю краю урвища.

— Ой! — тільки й встигла пискнути вона.

Рівновагу було втрачено миттєво. Лада змахнула руками, намагаючись ухопитися за повітря, і...  полетіла вниз. Прямо туди, де бурхливо палало ритуальне вогнище.

Час наче сповільнився. Вона бачила перелякані обличчя туристів, чула, як кричить її помічник Андрій. А потім був удар. Не об камінь, а об гаряче, тріскуче вугілля.

Біль не встиг пронизати її повністю. Натомість шалене, голодне полум'я моментом, за долю секунди, охопило її тіло. Вогонь злетів до неба гігантським стовпом, яскравим, як тисяча сонць. Лада не встигла навіть закричати. Останнє, що вона відчула перед тим, як остаточно втратити свідомість і провалитися в небуття — це нестерпний жар, який дивним чином перестав обпікати, а навпаки, наче прийняв її у свої обійми.