Глава 2. Подвійний удар

Нічний Хуст зустрів екскурсійну групу теплим літнім вітром. Попереду, на вершині Замкової гори, у світлі місяця чорніли величні руїни. Туристи йшли слідом за Ладою, запалюючи факели. Вогняні язики розривали темряву, кидаючи довгі химерні тіні на старе каміння. Актори в автентичному одязі мольфарів уже чекали біля підніжжя фортеці, починаючи свій містичний перформанс.

Лада посміхалася людям, майстерно розповідала легенди, але всередині  все стискалося від дивного, лихого передчуття.

Раптом у кишені завібрував телефон. На екрані висвітилося: «Влад».

Лада відчула, як полегшено тьохнуло серце. Невже звільнився раніше і вирішив підтримати її? Передавши мікрофон помічнику Андрію, вона відійшла трохи вбік, під захист напівзруйнованої замкової стіни, де було тихіше.

— Владе, привіт! Я така рада, що ти…

— Ладо, слухай сюди і не перебивай, — голос чоловіка в слухавці був холодним і чужим. Жодної краплі тієї ніжності, до якої вона звикла за роки шлюбу. — Я довго думав, як тобі це сказати, але раз ти поїхала, так навіть простіше. Ми розлучаємося.

Лада заніміла. Повітря раптом забракло, наче її вдарили під дих.

— Що?.. Коханий, це якийсь жарт? Що сталося?

— Зніми рожеві окуляри, Ладо. Наш шлюб давно тріщав по швах, — цинічно кинув він. На задньому плані почувся тихий жіночий смішок і характерний дзвін кришталевих келихів. — Ти зі своїми  копійчаними турами, лісами та горами зовсім здичавіла. Мені потрібна статусна жінка, яка відповідає моїй новій посаді, яку не соромно знайомити з інвесторами. Кіра — донька мого генерального, з нею я піднімуся на самий верх. Пріорітети змінились і тебе серед них нема. Вдалих розваг з туристами!

— Ти… ти зраджував мені? — сльози обпалили щоки, голос здригнувся. — З донькою директора? Поки я чекала тебе ночами?!

— Ой, давай без цього театру, — роздратовано зітхнув Влад. — Документи на розлучення прийдуть поштою. Речі твої я вже зібрав у коробки і виставив у коридор.

— Що значить «виставив у коридор»? — Лада вчепилася пальцями в шорстке каміння муру. — Це моя квартира! Це квартира моєї бабусі, у самому центрі міста! Куди ти виставив мої речі?!

У слухавці пролунав короткий, зверхній сміх Влада, від якого по спині пробіг мороз.

— Твоя? Була твоя, Ладочко, стала моя. Згадай, що ти підписувала місяць тому, коли я просив тебе помогти з документами «для мого бізнесу»? Оформлення , довіреності… Ти ж навіть не читала, що підписуєш, дурна, хоч і з червоним дипломом. Ти власноруч підписала договір дарування квартири на моє ім'я. Так що змирися. Ти тепер ніхто, і звати тебе ніяк. Бувай. У слухавці залунали короткі гудки.

Лада стояла, не в силах поворухнутися. Встояти на тремтячих ногах було важко. Чоловік, якого вона кохала більше за життя, не просто знайшов іншу — він витончено, підло, як останній покидьок, пограбував її. Забрав пам'ять про бабусю, єдиний її дах над головою.

Телефон завібрував знову. Новий виклик. Номер був незнайомим. Лада відповіла автоматом, сподіваючись, що це Влад вирішив сказати, що це якийсь страшний, потворний жарт.

— Алло, Ладо Олексіївно? — пролунав сухий, офіційний чоловічий голос. — Доброго вечора. Вас турбує Ігор Борисович, адвокат Владислава Володимировича.

— Що вам треба? — прошепотіла вона, задихаючись від плачу.

— Я телефоную, щоб офіційно попередити вас. Права власності на п'ятикімнатну квартиру за адресою вул. Володимирська повністю переоформлені на мого клієнта. Усі документи чинні, завірені нотаріально, підписи ваші справжні. Якщо ви спробуєте влаштувати скандал, звернутися до преси чи заважати Владиславу Володимировичу користуватися майном, ми подамо зустрічний позов за наклеп і переслідування. Мій клієнт — поважна людина, з великими можливостями. Рекомендую вам звільнити приміщення без зайвого шуму. Всього найкращого.

Зв'язок перервався.

Екран згас, залишаючи Ладу наодинці з чорною, бездонною прірвою, що щойно відкрилася в її душі