Вогні смолоскипів вихоплювали з темряви суворі обриси Хустського замку. Актори в костюмах мавок та мольфарів створювали атмосферу містики, але в грудях Лади палало зовсім інше, руйнівне полум’я.
«Він заібрав усе. Моє кохання, мою довіру і мою квартиру. Бабусину спадщину...» — ця думка стукала у скронях сильніше за барабани театралізованого шоу. Влад зрадив її, разом з коханкою обманом перетворив на безхатька.
Сльози застилали очі. Лада зробила крок назад, уникаючи натовпу туристів, і не помітила, як опинилася надто близько до краю муру. Нога посковзнулася на мокрому камені. Короткий крик прорізав нічне повітря. Удар. Пекельний біль. І глибока, чорна тиша.
— Хто ти така і як пройшла через Браму? — голос звучав наче грім.
Лада розплющила очі й закашлялася від густого диму. Замок був той самий, але... інший. Не було руїн. Стіни височіли цілі, прикрашені важкими гобеленами, а замість туристів перед нею стояв високий, широкоплечий чоловік із гордовитою поставою, на вигляд йому було років за тридцять.. Його важкий, пронизливий погляд обпікав шкіру.
Кресомир дивився на дівчину в дивному одязі, що лежала на підлозі його цитаделі. Його серце, яке роками було холодним, як залізо, пропустило удар. Він ще не знав, з якого часу вона прийшла, але його внутрішній вогонь ревів від дикого, первісного бажання: «Вона моя. І я спалю будь-який світ, який наважиться її скривдити».