Глава 35. Дорога

Нічна траса на Захід легко підкорялася потужному позашляховику, який упевнено розсікав густу темряву світлом фар. Лада та Божена, виснажені емоційною бурею останніх подій, тихо спали на задньому сидінні, вкрившись пледами. Тим часом попереду, під мірне гудіння мотора та тихий шелест шин, точилася серйозна й водночас кумедна чоловіча розмова.

Олег міцно тримав кермо, періодично скошуючи погляд на свого грізного пасажира. Кресомир за звичкою сидів рівно, мов на бойовому коні, заворожено спостерігаючи за миготінням цифрової приладової панелі та навігатора.

— Знаєш, Олегу, — тихо, аби не розбудити жінок, почав Кресомир, поправляючи манжети дорогої сорочки.

 — Ваша сучасна військова справа мене вражає. Ці ваші літаючі дрони з камерами, безшумні кинджали-глушники та броня, яка важить менше за мій похідний шолом, але тримає удар розпеченого заліза... Це колосальний прогрес. Раніше, щоб випалити загін нечисті у шістдесят шабель, мені доводилося підіймати цілий вогняний вал і молитися Первісним Богам, аби вітер не повернув полум'я на моїх гвардійців. А тепер твої хлопці роблять це натисканням однієї кнопки на планшеті.

Олег ледь помітно хмикнув, перемикаючи передачу:
— Прогрес прогресом, Дем’яне Артуровичу, але ваші середньовічні тактики, пастки теж змушують волосся дибки ставати. Коли ми з Боженою перевіряли  склади, вона запропонувала мені схему кругової оборони вежі з урахуванням «киплячої смоли з бічних бійниць» та «пасток для коней». Я три години думав, як адаптувати киплячу смолу під наші сучасні реалії та юридичні закони про самооборону. Але мушу визнати — перекриття сліпих зон за вашим методом виявилося геніальним. Будь-який сучасний спецназ зламав би зуби об таку лінію.

— Моя дівчинка, — з гордістю посміхнувся Кресомир. — Військова справа не міняється, міняються тільки іграшки в руках чоловіків. Головне — це залізна воля і вірність воїнів. Проте, якби у мне в Хусті був хоча б один такий кулемет, про які ти розповідав... жоден вищий демон Розлому не переступив би поріг моїх мурів.

— А мені б вашого вогняного меча на деяких штурмових операціях минулого року, — щиро відповів Олег, і між чоловіками нарешті розтанув останній лід офіційного бізнес-етикету. Це була розмова двох загартованих чоловіків, які знайшли спільну мову крізь століття.

На світанку позашляховик нарешті скинув швидкість, повертаючи на серпантини Закарпаття. За вікнами потягнулися знайомі Карпатські хребти, затягнуті сизим, густим туманом. Коли машина остаточно зупинилася біля підніжжя Замкової гори в Хусті, вся четвірка вийшла на прохолодне ранкове повітря.

Прадавня земля, немов чекала на них.  Варто було Кресомиру, Ладі та Божені одночасно ступити на траву, як магічний резонанс прошив скелю — земля впізнала своїх прадавніх володарів, які повернулися крізь безчасся, і відгукнулася невидимими та невідчутними коливаннями у повітрі. Як не дивно, але Олег також це відчув і інстинктивно поклав руку на кобуру, але Божена м'яко зупинила його.

Дівчина підвела голову і вперше побачила те, що сучасний світ залишив від її дому. Замість величного кам’яного титана, замість неприступної цитаделі з гострими шпилями та гвардійськими стягами, на вершині скелі самотньо височіли лише мальовничі, напівзруйновані часом зубці стін, порослі чагарниками й оточені табличками для туристів.

Божена не витримала. Королівська вишуканість миттєво відступила перед невимовним болем втрати. Вона закрила обличчя руками і гірко, безпорадно розплакалася, притискаючись до плеча Олега.

— Олегу, ти не розумієш... Він був таким могутнім і величним! — крізь сльози прошепотіла вона, вказуючи на руїни й гарячково розповідаючи про те, яким замок був колись. — Там, де зараз лежить ота купа каміння з табличкою, височіла  вежа. На її вершині тато тримав вогняний дозор, і світло від нашої магії було видно за десятки верст навколо! А он там,  була велика замкова площа. Там збиралися сотні гвардійців, прапори з золотим феніксом майоріли на вітрі... Це був центр усього нашого життя! А тепер тут ходять чужинці з тими своїми телефонами й просто дивляться на руїни мого дому...

Для Лади побачене стало менш жорстоким емоційним потрясінням, таким замок вона уже колись бачила. Але тоді він не був її домом, тепер же… вона застигла, притиснувши долоню до губ, а її серце стислося від німого розпачу. Колишня господиня цього величного обійстя дивилася на потрощені часом валуни й не вірила своїм очам. Колись вона керувала цим замком, тут лунав сміх її дітей, тут Кресомир обіймав її після важкого бою. Лада відчула, як земля йде з-під ніг. Вона безсило притулилася до плеча Кресомира, беззвучно плачучи від усвідомлення, що їхнього колишнього світу більше фізично не існує. Час безжально стер все, що вони будували.

Олег міцно, з невимовною ніжністю обійняв Божену, даючи їй виплакати весь її  біль і заворожено слухав про колишню велич. Він уперше, по-справжньому, усім серцем усвідомив масштаби того, що втратила ця вишукана дівчина, і яку колосальну ціну вона заплатила, коли вирішила залишитися з ним у цьому світі без магії.

Коли перші гіркі емоції трохи вщухли, і жінки змогли втихомирити свій плач, Божена раптом різко відсторонилася від Олега. Вона випрямила спину, заплющила очі й зробила глибокий вдих, прислухаючись до чогось глибоко всередині себе. Магічний вогонь у її жилах знову дивно запульсував, вступаючи в резонанс із навколишнім простором.

Вона розплющила очі, і її сіро-зелений погляд став абсолютно серйозним:
— Його тут немає, — раптом чітко й твердо промовила дівчина, дивлячись на вершину гори. — Я відчуваю його силу... Він не тут.  Але він близько, татку. Десь зовсім поруч,  в  горах. Його сила стихій кличе нас.

Кресомир підійшов ближче, міцно тримаючи Ладу за руку, і в його темних очах знову спалахнув запеклий, небезпечний вогонь воїна, який готовий повернути своє.
— Тоді ми змістимо напрямок пошуку, — твердо промовив володар Хуста. — Олег,  піднімай дрони. Якщо земля мовчить, ми змусимо ці гори заговорити. Мій син Ратомир живий, і ми знайдемо його.