Глава 32. Освідчення

Відрядження Божени та Олега добігало кінця. Останній вечір застав їх у невеликому затишному готелі на околиці міста, де Олег щойно завершив переговори з майбутніми постачальниками спецобладнання для свого приватного охоронного агентства. Вони сиділи на відкритій терасі, заставленій живими квітами, які Божена за звичкою заворожено розглядала, торкаючись пелюсток своїми витонченими пальцями. Вона немов світилася з середини теплом і ніжністю.

Олег весь вечір був дивно мовчазним. Його зазвичай суворе, загартоване військовими операціями обличчя зараз здавалося напруженим. Нарешті, коли офіціант залишив їх наодинці, він глибоко вдихнув, повернувся до дівчини й пильно, з невимовною ніжністю зазирнув у її сіро-зелені очі.

— Божено, — тихо, але з такою тихою щирістю, від якої у дівчини перехопило подих, промовив він. — Я більше не можу мовчати й удавати, що ти для мене просто донька мого керівника. За ці дні... я зрозумів, що повністю пропав. Ти не схожа ні на кого в цьому світі. Я… кохаю тебе. Кохаю так, як ніколи нікого не кохав у своєму житті. Я знаю про різницю в нашому віці, знаю, як це виглядає з боку... але ти стала моїм повітрям. Я хочу захищати тебе завжди, бути поруч, оберігати кожен твій крок ціною власного життя.

Почувши ці слова, Божена відчула, як світ навколо неї просто замерз. Її серце шалено забилося в грудях, а тіло прошив такий колосальний емоційний сплеск, що прадавня магія всередині миттєво збожеволіла. Споконвічний вогонь, який вона так старанно ховала, диким потоком кинувся до її долонь. Божена злякано стиснула пальці в кулаки під столом — її руки пашіли таким нестерпним, пекучим жаром, що прадавнє полум'я було готове вирватися на волю й спопелити дерев'яну терасу прямо зараз.

Вона теж кохала його. Кохала дико, несамовито, усім своїм палким єством. Цей суворий земний воїн став для неї дорожчим за весь цей технологічний світ майбутнього. Його мужність, його тиха сила і та неймовірна ніжність, з якою він дивився на неї, випалили в її душі всі минулі страхи.

Але саме цієї секунди, на піку його романтичного й щирого зізнання, Божену, мов крижаним лезом, прошила страшна думка, про яку нещодавно біля каміна говорили її батьки.

Вона раптом чітко, з жахом усвідомила: якщо вони незабаром поїдуть до Хуста, знайдуть її брата Ратомира і відкопають магічний меч фенікса... їй доведеться робити страшний вибір. Батько й брат без вагань пройдуть назад крізь Браму Часу в свій рідний давній магічний світ. Мама, скоріш за все, піде за батьком. А вона? Що вибере вона? Повернутися в минуле, назавжди втративши Олега, чи залишитися тут, у майбутньому, але назавжди зрадити свій рід і покинути сім'ю?

Цей жорстокий внутрішній розлом виявився занадто важким для двадцятирічної дівчини. Божена не витримала. Напруга, страх втрати  шаленого кохання змішалися в один клубок, і з її очей рясними краплями хлинули гарячі сльози. Вона закрила обличчя долонями, тихо й гірко розплакавшись прямо перед ним.

Олег миттєво зблід. Побачивши сльози на обличчі своєї вишуканої принцеси, він вирішив, що його слова налякали її чи образили. Він гарячково підхопився з крісла, сів поруч і обережно, щоб не нашкодити, торкнувся її тремтячих плечей.

— Божено... О боже, вибач мені, — панічно почав виправдовуватися він, і в його зазвичай суворому голосі вперше пролунав відчай. — Я поспішив. Я дурень, я не мав права говорити тобі це так раптово. Не плач. Забудь все, що я сказав, якщо це завдає тобі болю. Я ніколи не змушу тебе робити те, чого ти не хочеш. Тільки заспокойся, благаю...

Божена лише хитала головою, не в силах крізь сльози пояснити йому справжню, містичну причину своєї драми. Вона повільно загасила магічний жар у руках, змусивши вогонь піти глибоко під шкіру. Вона хотіла кричати, що теж кохає його понад усе на світі, але жорстока таємниця  надійно запечатала її вуста.

Наступного дня дорога назад  здавалася нескінченною. Божена поверталася додому абсолютно сумна, бліда й мовчазна. Вона сиділа на пасажирському сидінні позашляховика, нерухомо дивлячись у вікно на миготливі сучасні пейзажі. Олег мовчки вів машину, міцно стискаючи кермо; його серце краялося від гніву на самого себе, адже він був упевнений, що власноруч зруйнував те крихке, дивовижне кохання, яке виникло між ними.

Вони поверталися в заміський маєток Кресомира, кожен зачинений у своїй власній фортеці з думок, навіть не підозрюючи, що велика поїздка до Карпат, яка вирішить долю кожного з них, почнеться вже завтра.