Глава 18. Силіконова загроза та примари чужого життя

Кресомир, тобто Дем’ян Артурович Войнаровський, сидів у своєму розкішному кабінеті обкладений товстими папками фінансових звітів. Ювелірна компанія «Золото фенікса» вимагала колосальної уваги, але всі його думки займали гарячкові пошуки дружини й дітей. Разом із керівником своєї служби безпеки Олегом він особисто контролював кожен крок пошуків. Вони вже задіяли все і всіх, що можна було, виходячи з можливостей Войнаровського й тепер щохвилини чекали на будь-яку інформацію. Суворий воїн, а тепер уже бізнесмен, згорав від нетерпіння, готовий особисто прочісувати кожен провулок міста за найменшою зачіпкою.

Він так сильно занурився у справи фірми та це щохвилинне полювання за слідами родини, що геть забув про одну просту, але дуже підступну обставину: людина, в чиє тіло вселилася його прадавня душа, теж мала своє особисте життя. І це життя щойно вирішило нагадати про себе без жодного попередження.

Важкі дубові двері кабінету розчинилися з таким шурхотом, наче в приміщення увірвався степовий ураган, густо напарфумований якимось солодким хімічним зіллям.

- Дем’яяяянчику! Котику мій! Золотий ти мій зайчику! - пролунав ультразвуковий вереск, від якого у Кресомира інстинктивно смикнулося око, а рука сіпнулася до пояса, де раніше висів бойовий меч.

До кабінету вихором залетіла дівчина. Кресомир застиг, розглядаючи це диво сучасного світу з сумішшю глибокого шоку та щирого нерозуміння. Перед ним стояла класична силіконова блондинка. Її губи були настільки сильно накачані невідомим  зіллям, що нагадували дві соковиті варені сосиски, які заважали їй чітко вимовляти літери. На ній були гігантські чорні окуляри на пів обличчя, штучна засмага кольору пересмаженої цегли та крихітна сукня, яка ледь прикривала те, що середньовічний володар вважав глибокою ганьбою для порядної жінки.

Це була Евеліна - коханка «покійного» бізнесмена Дем’яна Войнаровського. Поки справжній Дем’ян розбивався на шосе, ця німфа спокійно відпочивала на італійських курортах за його рахунок, і щойно дізналася про «чудесне спасіння» свого «коханого» - миттєво примчала назад, аби перевірити цілісність золотого джерела.

Не встиг Кресомир вимовити й слова, як Евеліна коршуном налетіла на нього, обрушуючи на його шию свої нарощені кігті, розфарбовані в їдкий рожевий колір, і спробувала впитися своїми соковитими сосисками в його щоку.

- О боже, Дем’янчику! Я так плакала в Мілані, коли дізналася про аварію! Моє серце ледь не розірвалося від хвилювання за тебе! - заскиглила вона, заглядаючи йому в очі й граючи роль убитої горем нареченої, хоча її погляд гарячково сканував новий дорогий годинник на його руці та нові золоті статуетки на столі. - Ти так змінився, став такий суворий... Але лікар сказав, що ти повністю здоровий!

Кресомир сидів за столом, заціпенівши від цієї нападниці. У Хустського замку він випалював вогнем цілі армії нечисті, бився з вищими демонами Розлому і не здригнувся, коли фортеця злітала в повітря. Але зараз, перед цією рожевою загрозою, великий і нещадний володар почувався абсолютно безпорадним. Проте, оговтався Кресомир швидко.

Він обережно, але з силою залізних лещат відчепив її пальці від своєї шиї й відсунув крісло назад, тримаючи дистанцію. Його розум гарячково намагався зорієнтуватися: «Хто це?»

- Жінко... - хрипко й залізно промовив Кресомир, змусивши Евеліну миттєво замовкнути й кумедно кліпнути накладними віями. - Сядь на місце й заспокойся. І прибери ці... рожеві списи від мого обличчя.

- Дем’янчику, ти що, перележав в реанімації? Які списи? Це дорогий свіжий манікюр! - Евеліна ображено надула й без того гігантські губи, сідаючи на краєчок столу й намагаючись оголити якомога вище засмаглу ногу. - Ти чому такий холодний? Раніше ти називав мене своєю пухнастою кицею і купував мені діаманти просто за те, що я існую!!!

Кресомир дивився на неї з глибоким внутрішнім сумом. Згадуючи чужі спогади Дем’яна, які нарешті спливли на поверхню, він чітко зрозумів: ця блондинка ніколи не кохала колишнього власника тіла. Їй були потрібні лише гроші, золото та розкішне життя за його рахунок.

Володар Хуста випалив у своїх думках усю цю чужу спадщину. Він твердо знав одне: крізь століття і Браму Часу він пройшов і вижив лише заради однієї жінки. Крім його коханої Лади - з її мудрим поглядом, чистим вогнем душі, щирим коханням, йому ні в цьому, ні в будь-якому іншому світі не був потрібен ніхто. Жодна силіконова «киця» майбутнього не мала шансу зайняти місце в його вірному серці.

Але що з нею робити зараз, він не мав найменшого уявлення. Якби він був у Хустському замку – вигнав би її нагайками або підсмалив би їй патли   - тут не можна. Але і йти у неї на повідочку він також не збирався, як і вислуховувати пусті та брехливі слова про хвилювання та «неземну» любов.

Кресомир глибоко вдихнув, змушуючи свій гнів згаснути всередині, і суворо подивився на Евеліну:
- Слухай мене уважно, Евеліно. Аварія змінила мене. Я більше не твій... «котик» і не «Дем’янчик». Надалі моє життя, як і мої гроші проходять повз тебе. Твої банківські картки будуть заблоковані негайно. І з квартири, яку я тобі винаймаю, ти з’їдеш через тиждень. Сама покинеш мій кабінет чи викликати охорону?

- Щооо?! - губи Евеліни здригнулися від справжнього, непідробного жаху. Втрата фінансування лякала її набагато більше, ніж клінічна смерть коханця. - Ти заблокував мої картки?! Дем’яне, це вже не смішно! Де і за що я буду жити?

- Це твоя нова реальність, і , треба було включати мізки і не лише витрачати, а й заощаджувати, на майбутнє. Але ж в тобі немає такої функції, так?  - відрізав Кресомир, підводячись із крісла й виглядаючи настільки велично й загрозливо, що коханка інстинктивно сповзла зі столу. - Підеш працювати! А тепер покинь мій кабінет.

Евеліна обурено пирхнула, схопила свою маленьку рожеву сумочку і, стукаючи високими підборами, попрямувала до виходу. Біля самих дверей вона повернулася, драматично зняла окуляри й вигукнула:
- Ти став чужим, Войнаровський! Ти став жадібним! І не дзвони мені, поки не розблокуєш картки! Ти ще пожалкуєш, що так зі мною обійшовся!