Глава 17. Магія побутової техніки та лінгвістичні тортури

За два тижні, життя  Лади та Божени повністю змінилося, особливо Божени. Вона навчилася користуватися місцевим одягом, не здригатися від звуку автомобільних гудків. У погляді Лади зник страх. На зміну йому прийшов холодний, хижацький спокій людини, яка розуміла правила чужої гри і готова грати за своїми.

Коридор складу благодійного фонду  зустрів їх тією ж задухою, але тепер Андрій Петрович почувався тут чужим. Коли Лада увійшла, він мимовільно випрямився, відкладаючи сигарету.

— Принесли? — замість вітання запитала Лада. Голос звучав тихіше, ніж зазвичай, але в ньому з'явилися сталеві нотки.

Андрій швидко засунув руку у внутрішню кишеню піджака і витягнув новеньку папку з двома пакетами документів для Лади і Божени.
— Ось. Паспорти і податкові коди, диплом, свідоцтво про здобуття повної середньої освіти. Офіційно ви тепер Лада  та Божена Коваль, переселенки з Луганської області. Усі бази оновлено. Ваші фото в системі, пальці теж. Ви існуєте.

Вона повільно взяла документи. Оглянула їх з обох боків, провела пальцем по голограмі. На її обличчі не з'явилося жодної емоції — ні радості, ні полегшення. Тільки сухий розрахунок.

— Добре, — Лада кивнула і дістала зі своєї нової сумки щільний конверт, перев'язаний гумкою. — Тут решта. Як і домовлялися після першого внеску.

Андрій жадібно схопив конверт, але коли спробував сховати його в кишеню, Лада не випустила папери з рук. Вона тримала конверт міцно, змусивши чоловіка зазирнути їй прямо в очі. У напівтемряві складу її зіниці здалися неприродно темними, майже чорними. Андрію раптом здалося, що повітря навколо них стало важким і гарячим, а в горлі пересохло.

— Слухай мене уважно, Андрію Петровичу, — тихо, майже лагідно промовила Лада. Вона подалася вперед, і Андрій мимовільно втиснувся спиною в стелаж із коробками. — Ти отримав свої гроші. Ти заробив на мені більше, ніж  держава платить тобі за п’ять років.

— Л-ладо, все чесно, документи справжні, я клянусь... — виправдовувався він, відчуваючи, як по спині поповзли липкі мурашки. Перед ним більше не було наляканої жінки. Перед ним стояла небезпечна чужинка, в очах якої палав справжній вогонь, він інтуїтивно відчував цю незрозумілу йому силу.

— Я знаю, що вони справжні. Бо якщо з цими папірцями щось піде не так... якщо мене зупинить поліція, або «система» видасть помилку... — вона зробила коротку паузу, і її пальці на конверті стиснулися так, що хруснув папір. — Я не піду в тюрму. Я повернуся сюди. І тоді жодне золото світу не викупить твоє нікчемне життя. Ти мене почув?

Андрій Петрович проковтнув клубок у горлі й швидко, зацьковано кивнув. Жарти скінчилися. Він зрозумів, що вона здатна виконати свою погрозу без жодних вагань.
— Почув. Все буде добре, Ладо. Тобі та твоїй доньці нічого не загрожує.

Вона різко відпустила конверт. Андрій ледь не втратив рівновагу, хапливо ховаючи гроші.

Лада закинула сумку на плече, востаннє подивилася на убогі стіни благодійного центру і повернулася до виходу.
— Прощавай, Андрію Петровичу. Сподіваюся, ми більше не побачимося. Для твого ж блага.

Вона штовхнула важкі пластикові двері й разом з донькою вийшли на залиту сонцем вулицю великого міста, розчиняючись у натовпі як законна, повноправна і тепер дуже небезпечна її частина.

Тепер, маючи на руках офіційні документи, Лада знову з головою занурилася в пошуки довгострокової оренди житла. Вона впевнено відкрила в телефоні сайт нерухомості, і цього разу розмови з ріелторами звучали зовсім інакше.

— Так, звісно, документи у нас з донькою з собою, — упевнено говорила Лада в слухавку, крокуючи сонячною вулицею міста. — Готові підписати договір хоч сьогодні. Оплата за перший і останній місяць — готівкою одразу на руки. Шукаємо затишну двокімнатну квартиру ближче до центру.

Божена йшла поруч, засунувши руки в кишені свого уже улюбленого чорного худі, і з цікавістю спостерігала за матір'ю. Вона вже майже звикла до того, що люди навколо розмовляють із тонкими коробочками.

— Ну що, мамо? — запитала дівчина, коли Лада натиснула відбій. — Цього разу лихварі майбутнього згодні дати нам притулок за наш паперовий скарб?

Лада зупинилася біля вітрини й повернулася до доньки, лагідно, але серйозно подивившись на неї.

— По-перше, не лихварі, а «ріелтори» або «власники», — терпляче виправила Лада. — Божено, серце моє, слухай мене уважно. Тобі потрібно щодня запам'ятовувати і вживати слова цього сучасного світу. Забудь про «купців», «гвардійців», «пергаменти» та «карети». Навколо нас — «магазини», «поліція», «документи» та «машини». Чим швидше ти почнеш говорити як місцеві мешканці, тим менше запитань ми будемо викликати. Ти мене зрозуміла?

Божена кумедно наморщила носа, намагаючись утримати в голові купу нових термінів, але слухняно кивнула:
— Зрозуміла, мамо. Отже, ми йдемо дивитися не «покої для оренди», а... «квартири»? І покажемо цим... «ріелторам» наші нові... «паспорти»?

— Сама досконалість! — розпливлася в посмішці Лада й погладила доньку по капюшону. — Саме так. Нам призначили три перегляди на сьогодні.

Протягом дня вони обійшли кілька варіантів. Деякі квартири були занадто великими, холодними й ультрасучасними — із купою незрозумілих сенсорних панелей, які лякали Божену. Інші здавалися надто занедбаними. Але коли вони переступили поріг останнього помешкання в тихому зеленому провулку, Лада раптом завмерла.

Ця затишна двокімнатна квартира з паркетом, що приємно рипів під ногами, і старими книжковими полицями миттєво відгукнулася в її серці чимось дуже рідним. Вона неймовірно нагадувала їй колишню квартиру її власної бабусі, де Лада жила, до того як потрапила в магічний світ. Оселя була значно меншою за бабусину, але кожна деталь — від мережива на маленькому столику до аромату лавандових трав — дихала спокоєм і затишком. Після кам'яної величі Хуста і шуму сучасних багатоповерхівок, це місце здавалося тихою гаванню.

— Ми беремо її, — твердо сказала Лада ріелтору, не вагаючись ні секунди, і дістала з сумки пачки купюр для оформлення договору.