Глава 16. Несподівано швидке вирішення проблеми

Будівля благодійного фонду виявилася сучасною, триповерховою спорудою зі світлого каменю та скла. Всередині панувала спокійна, майже домашня атмосфера: пахло свіжою кавою, на стінах висіли затишні картини, а привітні дівчата за стійкою реєстрації м’яко посміхалися кожному, хто переступав поріг.

Для Лади цей візит був величезним ризиком. Вони з Боженою міцно стискали свої сумки, де на самому дні, під новим одягом, лежали важкі пачки з вісьмома сотнями тисяч гривень. Бути багатими біженками-погорілицями без єдиного папірця у світі цифрового контролю - ситуація абсурдна й небезпечна.

За кілька хвилин їх запросили до окремого невеликого кабінету для первинної співбесіди. За робочим столом сиділа приємна жінка середнього віку з м'яким, але дуже проникливим поглядом. На її бейджі красувалося ім'я: Ганна Миколаївна, провідний координатор.

- Доброго дня. Проходьте, сідайте, будь ласка, - лагідно промовила вона, вказуючи на зручні крісла. - Не хвилюйтеся, ви в безпеці. Наш фонд допомагає всім, хто опинився у складних обставинах. Розкажіть, що у вас трапилося? Як вас звати?

Лада сіла і глибоко вдихнула. Вона була схожа на відмінницю на іспиті. Увесь її "акторський талант" зводився до колосальної концентрації. Вона так сильно хотіла бути переконливою, що від цього прагнення повітря навколо неї ставало важким. Вона міцніше притиснула до себе доньку, ніби намагалась сховати її від усього світу. Пальці Лади судорожно стиснули плече дівчини, і в цьому жесті вже не було жодного акторства - лише чистий, тваринний інстинкт захистити свою дитину.

- Ми залишилися без документів, без грошей, без даху над головою, - вела далі вона, вкладаючи у кожне слово стільки відчаю. - Я ніколи нічого ні в кого не просила. Мені соромно, мені неймовірно важко зараз сидіти тут і... але в мене немає вибору. Заради доньки я мушу бути сильною, хоча всередині мене все просто розривається на шматки від безвиході. Будь ласка, допоможіть нам бодай чимось. Нам просто нікуди йти.

Вона затамувала подих, зазираючи жінці в очі, й чекала на вердикт, сподіваючись, що її найкраща у житті роль спрацює і цього разу.
 -- Кілька днів тому у нас сталася страшна пожежа. Наш дім згорів дотла за лічені хвилини. Ми ледь встигли вискочити в тому, що було на нас. Усі документи, речі, заощадження - все перетворилося на попіл. У місті ми нікого не знаємо, родичів немає. Нам просто потрібен тимчасовий дах над головою і допомога, щоб почати відновлення документів.

Ганна Миколаївна співчутливо кивала, швидко занотовуючи щось у свій комп'ютер.
-Яка трагедія... Добре, що ви самі вціліли. Не переживайте, ми надамо вам кімнату на перший час, забезпечимо харчуванням. А де ваш чоловік, батько дівчинки? Він був з вами?

При згадці про батька Божена різко підняла голову. Її сіро-зелені очі, які вона досі слухняно ховала під великим чорним капюшоном, спалахнули такою запеклою, гордою тугою, що Ганна Миколаївна аж на мить заніміла від несподіванки. У погляді цієї двадцятирічної дівчини в худі було щось настільки величне й царствене, що воно зовсім не в'язалося з образом безпорадної погорілиці.

- Мій батько... - почала було Божена своїм чистим, глибоким голосом.
- Мій чоловік залишився там, на місці пожежі… - швидко перебила її Лада, непомітно стиснувши плече доньки. - Ми втратили з ним зв'язок і зараз не знаємо, де він і чи живий взагалі.

- Я розумію, - тихо відповіла координаторка.   - Ідіть за мною,  я проведу вас до нашого юриста, він допоможе з відновленням документів.

Запах дешевої розчинної кави та гуманітарного мила в офісі душив Андрія Петровича, юриста Благодійного фонду, сильніше за літню спеку. Андрій Петрович тридцять хвилин поспіль заповнював дурну внутрішню анкету, час від часу кидаючи погляди на дивну відвідувачку. Жінка сиділа на краєчку стільця, вчепившись у сумку так, наче це був її єдиний якір у цьому світі.

Вона була гарна. Тією особливою, непристосованою до асфальту та вихлопних газів красою, яка буває лише у кіно. Але її очі - великі, налякані, - видавали дезорієнтацію.

- Отже, Ладо... - Андрій Петрович потер перенісся під окулярами, відчуваючи знайомий прилив застарілої втоми. Офіційна зарплата волонтера ледь покривала комуналку його двокімнатної старої квартири, а керівництво знову вимагало стовідсоткової звітності. - Прізвище, по батькові?

- Я...   -  запнулася Лада,  - Голос від хвилювання бринів, як натягнута струна.

Андрій повільно опустив ручку на стіл. Очі юриста, який десять років пропрацював із біженцями та постраждалими звузилися.
- Добре. Давайте ваші паспорти. Або хоча б ідентифікаційний код. Мені треба внести дані в систему.

Лада кліпнула. В її погляді не було хитрості маргіналів, які намагаються отримати дві гуманітарки в одні руки. Там було абсолютне, кришталеве нерозуміння, що казати і робити далі?
- Паспорти? У нас їх  немає. І коду теж.

Андрій Петрович замер. За роки роботи він бачив усе: згорілі документи, вкрадені гаманці, нелегалів... Але у цієї жінки та її доньки не було навіть «цифрового сліду». У них  не просто згоріли папери - вони не існували для державних баз даних. Взагалі. «Абсолютно чисті», - промайнуло в його голові, і всередині щось солодко й небезпечно тьохнуло. Цинічний внутрішній голос, який Андрій так довго глушив кавою та благодійністю, раптом заговорив на повну силу. Це був його шанс. Шанс закрити кредити та нарешті звільнитися з цього пекла.

Він швидко озирнувся. Колеги в іншому кінці кімнати були зайняті галасливою чергою за дитячим харчуванням.

Андрій закрив ноутбук, підвівся і кивнув Ладі:
- Ходімо зі мною. Треба перевірити дещо на складі.

Лада слухняно піднялася,  Божена з сумками залишилась сидіти в кабінеті. Андрій Петрович  провів її у вузький, завалений коробками коридор за кулером, де пахло картоном і старою пресою. Переконавшись, що їх ніхто не бачить, Андрій повернувся до Лади. Вся його офіційна сухість зникла. Тепер він говорив швидко і тихо, майже пошепки.