Глава 14. Битва за гардероб

Маючи в кишені кілька тисяч чесно зароблених «паперових прямокутників», Лада рішуче повела доньку до «гігантського скляного палацу», який місцеві жителі називали торговим центром. Божена заходила туди з таким виглядом, неначе переступала поріг лігва прадавнього дракона: очі округлилися, а пальці інстинктивно стискалися в кулаки, готові розпалити бойовий вогонь.

— Мамо, — прошепотіла дівчина, з острахом дивлячись на рухомі сходи. — Дивись, ці сходи живі! Вони повзуть, мов залізні гусениці, і без жодних зусиль ковтають людей, щоб виплюнути їх нагорі! Вони везуть на собі беззахисні людські жертви в пащу цього торгового центру! Ми точно не підемо туди.

— По-перше, ми туди підемо— тихо засміялася Лада, намагаючись відірвати доньку від мармурової колони. — По-друге, це ескалатор. Звичайна залізяка. Просто стій і тримайся за поручень. Пожертв тут не збирають, хіба що твій гаманець спустошать у першому ж магазині.

— Але поглянь на їхні зуби! — не вгамовувалася дівчина, вказуючи на ребристі краї сходинок, які з гуркотом ховалися під металеву пластину. — Вони щойно відкусили шматок взуття тому хлопцю! Воно пережовує взуття! Мамо, благаю, давай знайдемо нормальні, мертві сходи, які не намагатимуться мене з'їсти!

— Добре, що ти ще не бачила ліфт, а то звинуватила б його у викраденні людей у паралельні світи, — Лада з виглядом професійного борця сумо підштовхнула доньку до краю рухомої стрічки. — Крокуй давай, за нами вже черга з «жертв» зібралася.

Дівчина зажмурилася, зробила відчайдушний стрибок, ніби стрибала через вогняне багаття, і з глухим писком приземлилася одразу на дві сходинки, ледь не збивши з ніг чоловіка попереду.

— О боги, воно рухається! Здається, мене заколисує! — зашепотіла вона, мертвою хваткою вчепившись у гумовий поручень.

—Божено, на вихід, піднімай ноги!

Дівчина знову підстрибнула, вилетіла на тверду підлогу верхнього поверху і впала на найближчу декоративну лавку, важко дихаючи, наче після марафону.

— Ми вижили… — прохрипіла вона, витираючи уявний піт із чола. — Але назад ми повертаємося пішки. Навіть якщо доведеться стрибати з вікна в кущі.

Коли вони нарешті зайшли до великого магазину сучасного жіночого одягу, Лада швидко набрала оберемок речей: джинси, футболки, сукні та кілька худі, спідню білизну. Вона буквально заштовхала Божену до маленької примірочної кімнати зі шторкою та великим дзеркалом.

За хвилину з-за шторки почулося обурене сопіння та тріск тканини.

— Мамо! Це якась кара від Первісних Богів! — вигукнув Божена. — Ці сині штани... вони зроблені з брезенту для військових наметів? Вони настільки тугі, що я не можу вдихнути! Як у цьому ходити чи битися з ворогами?

Лада відсунула шторку й ледь стримала регіт. Божена стояла перед дзеркалом у джинсах скінні, які вона примудрилася одягнути задом наперед. Кишені стирчали попереду, а сама дівчина застигла в позі залізного лицаря і боялася поворухнутися.

— Вони задом наперед, горе моє, — Лада зайшла всередину й допомогла доньці переодягнутися як треба. — І це джинси. Ти швидко звикнеш і побачиш, що такий одяг зручний. Подивися в дзеркало, тобі дуже личить. Вони підкреслюють твою фігуру.

Божена повернулася до дзеркала, скептично оглядаючи себе з усіх боків.
-- Фігуру? Мамо, якщо тато побачить мене в таких обтислих штанях, він спалить весь цей ринок разом із купцями! Це ж непристойно! Де мої три шари оксамиту та пишні спідниці? – з удаваним сумом сказала Божена.

— Твої три шари оксамиту зараз пахнуть Хустською пожежею так, що від нас люди в радіусі метра розбігаються, — відрізала Лада, протягуючи їй наступну річ — об'ємне чорне худі з капюшоном. — Надягай це.

Дівчина зникла під чорною тканиною. Минуло три хвилини. Шторка не рухалася.

— Божено? Ти там жива? — стурбовано запитала Лада.

— Мамо, я в пастці! — долинав глухий, панічний голос з-під тканини. — Цей одяг не має дірок для голови! Це мішок! Я нічого не бачу! Руки застрягли! О Первісні Боги, я зараз спалю це трикляте ганчір'я!

— Тільки спробуй мені тут магію використати! — Лада швидко заскочила в примірочну, перехоплюючи руки доньки, навколо яких уже починало ставати гаряче. — Ти сунеш голову в рукав, а не в горловину! Опусти руки, заспокойся. Ось, дивись, капюшон позаду.

Лада одним рухом розправила худі, і голова Божени нарешті з'явилася на світ. Волосся дівчини розсипалося на всі боки від статичної електрики і стирчало кумедною пухнастою хмарою.

— Воно ще й б'ється! — ображено пробурчала дівчина, намагаючись пригладити своє волосся. Проте, оглянувши себе в дзеркалі, вона раптово затихла. Великий капюшон, м'яка тканина, вільний крій. Дівчина сховала руки у велику кишеню-кенгуру попереду. — Хм... а оця чорна мантія розбійника мені подобається. У ній зручно ховати руки.

— Ну от бачиш, — посміхнулася Лада, задоволена результатом. — Беремо штани, цю «мантію» і кілька сорочок та білих  футболок. Для себе Лада також обрала зручний одяг. Тепер ми схожі на  місцевих мешканців.

Коли вони підійшли до каси, Божена з гордим виглядом виклала речі перед касиром, але коли дівчина побачила, як жінка за прилавком почала сканувати одяг лазерним пристроєм, що видавав короткі пискляві звуки, вона знову напружилася.

— Мамо, — прошепотіла вона, закриваючи Ладу своїм плечем. —Що то за червоні промені?

— Вона рахує гроші, Божено, — Лада з усмішкою протягнула касиру паперові гривні. — Просто мовчи і посміхайся.

Дівчина швиденько перевела погляд на касирку та розтягнула губи в чарівній посмішці.
 

Вийшли вони з торгового центру вже в новому, сучасному одязі, Лада подивилася на доньку, яка все ще тримала руки в кишенях худі, наче очікувала нападу з-за кожного кутка. Лада раптом гостро усвідомила важливу річ. Усе те, що вона розказувала своїм дітям у дитинстві, у Хустському замку, про свій рідний світ — про великі будинки, літаючих залізних птахів, скляні коробки та самохідні карети — сприймалися малими Ратомиром і Боженою просто як гарні цікаві казки. Для них це була міфічна вигадка матері, легенда про якесь дивне чарівне королівство. А тепер ця «казка» з бетону, скла та металу раптово виросла перед її дівчинкою.