Глава 8. Моє чуже життя. Кресомир

Наші дні. Сучасне місто. 

Дощ стіною вмиває асфальт. На крутому повороті шосе дорогий чорний автомобіль на величезній швидкості пробиває огорожу і кілька разів перевертається в повітрі, перетворюючись на купу брухту. У салоні, серед розірваних подушок безпеки, лежить тіло багатого бізнесмена. Його серце робить останній, слабкий удар і зупиняється. Лікарі швидкої, які прибудуть за кілька хвилин, констатують клінічну смерть.

Темрява не була порожнечею. Вона пекла. Вона пахла вибухом Хустського замку, кришила зуби гранітним пилом і душила попелом. Душа Кресомира летіла крізь часову вирву, мов розпечене гарматне ядро, випалюючи століття одне за одним. Простір навколо розривався на шматки, аж поки не зупинився раптовим, оглушливим ударом.

— Ми втрачаємо його! Дефібрилятор! Розряд! — крізь щільну вату невідомого безчасся прорвався чужий, різкий крик.

Тіло здригнулося від потужного електричного імпульсу. Душа володаря, що досі шукала притулку в порожнечі, з диким, німим ревом буквально вклинилася в чужу плоть. Серце під чужими ребрами, яке щойно зупинилося після страшної автокатастрофи, зробило шалений, болісний удар. По жилах розлився не рідний магічний вогонь, а пекучий, штучний розчин лікарських препаратів.

Кресомир різко відкрив очі й глибоко, судомно вдихнув повітря. Воно було огидним. Воно пахло не лісом і не битвою, а паленою гумою, залізом та чимось хімічно-кислим.

— Господи, він живий! Пульс відновлюється! Стабільний! — закричав хтось зовсім поруч.

Світло різало очі, мов ворожі клинки. Замість збагрянілого неба Карпат і руїн власної вежі, Кресомир побачив сліпучо-білу стелю. Навколо нього миготіли дивні, незрозумілі пристрої — скляні посудини з прозорими трубками, що встромлялися прямо в його руки, та чорні коробки, які видавали монотонний, писклявий звук. Біля ліжка метушилися люди у дивному, тонкому зеленому одязі та масках, що закривали обличчя.

«Маги темряви? Вороги?» — перша люта думка воїна змусила його діяти інстинктивно.

Кресомир спробував підняти руку, щоб випустити в них нищівний вогонь, але магічні татуювання на шкірі більше не відгукнулися. Рука була слабкою, чужою. Ба більше, шкіра на долонях виявилася гладкою, без жодного звичного бойового шраму. Ошалілий від нерозуміння, він зробив ривок і вирвав голки крапельниць із власних вен.

— Зачекайте, Артуровичу! Вам не можна вставати! У вас була клінічна смерть! — перелякано скрикнув старший чоловік у білому халаті, намагаючись утримати його за плечі.

— Геть! — хрипко прогримів Кресомир.

Його голос пролунав інакше — нижче, з незнайомим тембром, але залізна інтонація володаря Хуста змусила лікарів інстинктивно відсахнутися. Кресомир спустив ноги з ліжка. Тіло слухалося погано, голова крутилася, а груди були туго перемотані білими пов'язками. Опираючись на металеву стійку, він зробив кілька важких кроків до великого вікна.

Те, що він побачив за склом, змусило великого воїна заціпеніти.

Була ніч. Але місто за вікном не спало. Навколо височіли велетенські, чорні вежі з тисячами скляних вікон, які світилися мільйонами штучних вогнів. Глибоко внизу, по широких асфальтованих дорогах, на шаленій швидкості неслися залізні самохідні карети — коробки з палаючими очима-фарами. Повітря здригалося від глухого, безперервного гулу техніки.

«Майбутнє... — холодна здогадка прошила свідомість Кресомира. — Брама Часу перенесла мене в інший світ. Світ моєї Лади».

Він повільно розвернувся і натрапив поглядом на велике дзеркало на стіні реанімації. Крок назустріч. З гладкої поверхні на нього дивився абсолютно чужий чоловік. Обличчя було породистим, зрілим, десь років п’ятдесяти , із жорсткими рисами, акуратно підстриженою темною щетиною та глибокими темними очима. Очима, в яких зараз відбивався прадавній середньовічний вогонь. На плечах не було обладунків, тільки біла лікарняна тканина.

Володар Хуста закрив очі й стиснув кулаки так, що затріщали суглоби. Душа Кресомира вселилася в тіло якогось багатого чоловіка цього часу, котрий щойно загинув у тій залізній потворі на дорозі. Він втратив свій замок, своє військо, своє магічне тіло. Але він зберіг головне — пам'ять і свою сувору, непохитну волю.

Він не знав, де зараз Лада з Боженою. Не знав де його відважний син Ратомир. Але в грудях цього нового, чужого тіла знову спалахнуло шалене почуття.

«Я знайду вас, — подумки пообіцяв Кресомир, дивлячись на вогні мегаполісу. — Я переверну цей дивний світ  догори дриґом, але знову обійму свою родину».