Глава 6. Бойове хрещення

Замок здригався й стогнав, мов живий титан у передсмертній агонії. Небо над Хустом остаточно налилося криваво-багряним місивом, а повітря стало настільки густим від гару й попелу, що кожен подих обпікав легені. Військо чорної нечисті та заковані в темну крицю колишні вороги Кресомира хлинули на оборонні мури нестримною лавиною.

— Тримати стіни! — прогримів голос Кресомира, перекриваючи гуркіт магічних вибухів.

Володар замку першим кинувся у вир битви. Його бойовий меч перетворився на суцільну смугу білого, шаленого полум'я. Пліч-о-пліч із ним стояла Лада. Серце Кресомира розривалося від дикого, тваринного страху, якого він, нещадний воїн, ніколи раніше не знав. Страху за дітей, які ніколи не бачили справжньої війни, раптом опинилися в самому пеклі битви. 

Для Ратомира і Божени це було перше справжнє хрещення вогнем. Ратомир відчував, як усередині нього вирує шалена, майже безмежна потужність, яку він інколи ледве контролював, підсилена гнівом, який палив його зсередини, часом позбавляючи розсудливості та точності і виваженості в рухах. Земля під його ногами здіймалася гострими кам'яними шипами; ураганні пориви повітря скидали крилатих тварюк із фортечних веж; вода з колодязів перетворювалася на крижані леза, а вогонь випалював темряву. Поруч Божена з розпачливим криком випускала з долонь вогняні кулі.

Кресомир, розсікаючи навпіл чергового демона, на мить перевів погляд на дітей, і його загартована в боях душа оніміла від жаху. Лада, помітивши цей погляд чоловіка, стримала ридання. Обоє вони розуміли страшну істину: Ратомир мав абсолютну силу чотирьох стихій, а Божена — чистий спадок роду, але вони були ще надто молодими. Їм бракувало бойової практики залізної самодисципліни й досвіду жорстоких воєн.

Ратомир бився відчайдушно, але хаотично. Він занадто швидко витрачав внутрішній ресурс, чергуючи стихії, піддаючись емоціям та паніці за життя сестри, що була поруч. Ворожі командири в чорних обладунках миттєво помітили цю вразливість.

— Спрямувати всю нечисть на Обранця! — пролунав над полем бою запеклий наказ ворожого ватажка. — Не дайте йому згуртувати стихії! Виснажте його!

Чорна орда миттєво змінила напрямок. Потвори лавиною сунули прямо на Ратомира, закидаючи його отруйними списами та сірими тенетами проклять. Божена закривала його своїм полум'ям, але ворожі заклинателі відкинули дівчину магічною хвилею.

Ратомир виставив кам'яний щит, але від концентрованого удару темної магії граніт розлетівся на друзки. Юнак відлетів назад, важко впавши на закривавлені плити внутрішнього двору. Вороги з диким виттям кинулися на нього.

— Ратомире! Сину! — відчайдушний, повний невимовного болю крик Лади прорізав гуркіт битви.

Цей крик дружини випалив у Кресомирі останні залишки людського стримування. Вони перезирнулися — володар Хуста та його кохана Лада. Їхні погляди зустрілися всього на мить, але цього вистачило. Коли магія Кресомира і Лади об'єднувалася, це була страшна сила. Суворий, руйнівний вогонь війни Кресомира зустрівся з чистим, сакральним вогнем роду Лади.

Простір навколо них вибухнув білим, нестерпним сяйвом. Двоє вогняних магів випустили колосальну хвилю спільного полум'я, яка гігантським смерчем пронеслася подвір'ям. Цей союз двох закоханих сердець і двох найсильніших вогняних магій буквально стер з лиця землі весь ворожий авангард. Навіть небо на мить розчистилося від чорного диму під тиском цієї страшної руйнівної сили.

Першу, потужну хвилю нападу було відбито повністю. Вороги у паніці відступили назад, до лінії лісу, щоб перегрупуватися та розробити нову тактику нападу. 

На подвір'ї замку на мить запала відносна, важка тиша, що переривалася лише тріском пожеж.

Кресомир важко дихав, його могутні груди ходили ходором. Він подивився на обрій, де ворожі чаклуни вже запалювали нові чорні вогні, готуючись до нового, останнього бою, і його серце стислося від холодного усвідомлення: навіть їхня страшна об'єднана сила не зможе стримувати нескінченні орди темряви вічно. Це була лише розвідка боєм. Він — володар Хуста, його обов’язок — залишитися на цій землі й битися до останнього подиху, але його родина мусить жити.

— Назад дороги немає, — залізно промовив Кресомир, підхоплюючи знесиленого Ратомира на ноги. Його очі горіли відчайдушною рішучістю. — Використаємо цей перепочинок, поки вони налякані нашим вогнем. 

Кресомир без вагань підняв свій бойовий меч. На лезі зброї ожив вигравіюваний фенікс — його крила спалахнули сліпучим золотим магічним вогнем. Володар із силою встромив меч у найвищу точку Замкової гори. Руни миттєво спалахнули, і всередині кам'яного кола закрутилася гігантська сріблясто-блакитна вирва.

— Брама відкрита! — прогримів Кресомир, розвертаючись до дружини. — Ладо, забирай дітей і йдіть! Вона перенесе вас у майбутнє, де темрява вас не дістане. Я залишаюся тут, щоб утримати прохід і прийняти бій!

— Ні! Я не піду без тебе, Кресе! — крикнула Лада, вчепившись у його широкі плечі. Сльози розпачу котилися її обличчям. — Наша магія разом нездоланна, ми випалимо їх усіх!

Кресомир не мав часу на суперечки. Наступна хвиля нечисті вже вила біля підніжжя гори, оговтавшись від шоку, а стіни замку знизу почали вибухати від нових темних заклять. Побачивши, що дружина ні за що не зробить крок добровільно, володар ухвалив найважче рішення у своєму житті.

Він міцно обійняв Ладу та Божену, на мить притиснув їх до себе, а потім, різким, сильним поштовхом штовхнув її прямо у сяючу вирву Брами Часу. Лада скрикнула, зникаючи у блакитному світлі..

— Живіть! — вигукнув він у порожнечу Брами.

Він розвернувся, щоб схопити Ратомира, але юнак різко відсахнувся назад, ближче до краю вежі. Його очі світилися запеклою, нещадною впертістю, яку він успадкував від батька. Магія чотирьох стихій у його жилах спалахнула з новою, нестримною силою, а земля та каміння під ногами загрозливо загули.

— Ні, батьку! — навідріз відмовився Ратомир, і його голос перекрив виття вітру. — Я не залишу тебе самого! Я не буду ховатися у іншому світі чи часі, поки ти тут гинеш!