Розділ 3. Тренування і не тільки...

   Ранок у горах починався із сизого туману, який повз із долин і чіплявся за гострі зубці оборонних стін Хустського замку. На тренувальному майданчику, прихованому за внутрішньою цитаделлю, пахло залізом, сухою травою та паленим деревом. Повітря тут завжди було гарячішим, ніж в інших частинах фортеці.

   Кресомир стояв у самому центрі кола, висіченого просто в камені. На ньому були лише прості полотняні штани та шкіряні наручі. Його могутній торс, укритий старими шрамами від ворожих мечів, лиснів від поту. Вогонь палав у його жилах.

  Навпроти батька, важко дихаючи, стояв п’ятнадцятирічний Ратомир. Хлопець міцно стискав  тренувальний меч. Його сіро-зелені очі світилися впертістю.

— Стихії — це не іграшка, сину, — низький голос Кресомира відлунював від кам'яних стін. — Якщо ти не підкориш їх своїй волі, вони випалять тебе зсередини. Боги дали тобі силу, але характер ти мусиш загартувати сам. Нападай!

Ратомир крикнув і кинувся вперед. З-під його чобіт вирвався потік дрібного каміння — магія землі штовхнула хлопця вперед, додаючи йому швидкості. Він замахнувся мечем, але Кресомир навіть не поворухнувся. Коли зброя сина була за лічені дюйми від його плеча, володар замку просто виставив долоню.

Короткий спалах. Вогняна стіна виросла між ними миттєво. Меч Ратомира розплавився в одну секунду. Хлопець відсахнувся, інстинктивно виставивши руки вперед. Повітря навколо нього згустилося, створюючи прозорий щит, який відбив жар батьківського полум'я.

— Непогано, — жорстке обличчя Кресомира трохи пом'якшало, хоча голос залишався суворим. — Ти встиг задіяти повітря. Але ти захищався. Твоя земля була надто повільною, а вогонь ти взагалі забув розбудити. Чому?

— Я... я боявся спалити замок, тату, — чесно відповів Ратомир, витираючи піт із чола.

--  Боявся спалити замок? — Кресомир важко зітхнув, але очі його блиснули веселим вогником. — Шляхетно. Мати б оцінила твою ощадливість. — Яка турбота про нерухомість!  А я-то думав, ти просто вирішив поберегти вогонь, щоб зварити нам вечерю. Тільки от лисі вороги, яких ти зустрів би в бою, навряд чи оцінили б твою повітряну прохолоду. Вони прийшли воювати, а не охолоджуватися. Наступного разу розпалюй таке багаття, щоб у наших сусідів качка в печі сама запеклася. А замок... замок застрахований моїм терпінням.

Ратомир тихо видихнув, відчуваючи, як спадає напруга, і на його обличчі теж з’явилася слабка, але зухвала посмішка.

— Просто я вирішив, що свіжий вітерець тобі сьогодні пасує більше, ніж хмара сажі на обличчі. — Нуууу , якщо замок застрахований твоїм терпінням, то наступного разу я спробую підірвати хоча б кухню, — віджартувався хлопець, заглядаючи батькові в очі. — До того ж, кажуть, запечена качка у сусідів виходить просто чудово. Головне, щоб вони не прийшли пригощати нас нею за допомогою своїх сокир.

Кресомир підійшов ближче і важкою, але ніжною долонею ліг на плече сина.

— Справжній воїн боїться не своєї сили, а своєї слабкості. Твій вогонь — це твоє серце. Земля — твоя опора. Вода — гнучкість, а повітря — твоя швидкість. Ти повинен  злитися з ними в єдиний моноліт. Почни спочатку. Заплющ очі.

Поки батько навчав сина контролювати дарунки Первісних Богів, на іншій стороні майданчика, біля кам'яних сходів, сиділи Лада та Божена.

Дівчина тримала в руках невеличку глиняну піалу з водою. Вона зосереджено хмурила брівки. Раптом вода в піалі закипіла. За мить над нею піднялася тонка цівка пари, яка під дією магії Божени перетворилася на маленьку вогняну пташку. Пташка зробила коло навколо голови дівчини і згасла, залишивши по собі лише теплий подих.

— Розумниця, — Лада ніжно погладила доньку по каштановому волоссю. — Твій вогонь стає слухняним. Ти не спалила глину і не висушила воду повністю. Ти контролюєш температуру.

— Мамо, а чому Ратомиру дали так багато сил, а мені тільки вогонь? — тихо запитала Божена, злегка заздрісно дивлячись на брата, навколо якого зараз кружляли сухі листя та іскри.

Лада усміхнулася, і в її очах спалахнуло тепле, материнське полум'я.

— Не кажи «тільки вогонь», моє серце, — тихо, але гордо промовила Лада. — Наш вогонь — це прадавній, сакральний дар. Споконвіку в нашому роду ця магія передається виключно по жіночій лінії — від матері до доньки. Чоловіки нашої крові ніколи не могли успадкувати чисте материнське полум'я. Це особливий зв'язок, який тримає наш рід крізь віки. Те, що ти володієш ним — знак благословення предків.

Дівчина заворожено дивилася, як материнське тепло перетікає в її власні пальці.

-Сила Ратомира — це дарунок Первісних Богів і великий тягар, який порушив усі закони природи. На нього чекає важкий шлях. А твоє завдання — бути його світлом, коли навколо пануватиме темрява.

Божена кивнула, хоча до кінця ще не розуміла слів матері. Вона просто бачила, як сильно батько любить їх, як ніжно він дивиться на маму навіть під час суворих тренувань.

Кресомир тим часом закінчив заняття з сином. Він підійшов до дружини, підхопив її на руки прямо на очах у здивованої варти та дітей і притис до себе.

— Вони ростуть надто швидко, Ладо, — тихо прошепотів він їй на вухо, ігноруючи сміх дітей. — І з кожним днем я все більше боюся за їхнє майбутнє.

— Ми поруч, Кресе. Разом ми сильні,— відповіла Лада, обіймаючи його за шию.

Але десь далеко, глибоко в надрах карпатських гір, на краю земель Хустського замку, прадавня земля вже починала тривожно здригатися, вкриваючись першими магічними тріщинами. Час спокою та миру стрімко спливав.