Розділ 2. Вогонь у серці, стихії в долонях

   Хустський замок височів над карпатськими долинами, мов кам’яний титан. Він не просто стояв на горі - він здавався її продовженням, виростаючи прямо з чорного вулканічного серця землі. Фортеця височіла над розломом у хребті і була єдиним проходом крізь неприступні гори - «Хустськими воротами»,  де стрімка річка Ріка впадає у повноводну Тису.  Дві могутні річки, наче два рідні брати-титани, обіймали підніжжя скелі, зливаючись у єдиний шалений потік. Будь-яка армія, що наважилася б підійти до фортеці, була змушена спочатку здолати цей підступний водний рубіж.

  Сьогодні в цих суворих стінах не пахло війною. У повітрі розливався аромат гірських трав, свіжоспеченого хліба та... магії.

Лада стояла на широкому кам’яному балконі, загорнувшись у легку накидку кольору стиглої вишні. На її губах блукала м’яка посмішка. Вона спостерігала за внутрішнім двориком замку, де гралися їхні десятирічні двійнята.

Народження хлопчика і дівчинки свого часу стало для всього замку несподіванкою. Але ще більшим потрясінням стало те, як саме син отримав свої магічні сили.

- Знову розпалюють багаття без дозволу? - пролунав позаду низький, оксамитовий голос, від якого по тілу Лади пройшла хвиля знайомого тепла.

Вона не повернулася, бо знала: сильні, покриті шрамами руки вже тягнуться до її талії. Кресомир притиснув дружину до своїх грудей, ховаючи обличчя в її каштановому волоссі. Володар цих земель, могутній воїн  дихав тихо й трепетно, бо тримав у своїх обіймах найбільший скарб у світі. Для всього світу він був залізом і крицею, для неї - фортецею і ніжністю.

- Подивися на них, Кресе, - тихо відповіла Лада, накриваючи його долоні своїми. - Вони не просто граються. Вони згадують.

Внизу, посеред двору, Божена витягнула тонкі пальці вперед. Спалах - і на її долоні затанцював маленький вогняний метелик. Дівчинка повністю успадкувала від матері  чисту магію вогню . Вона сміялася, змушуючи іскри кружляти навколо її темних кіс.

Поруч із нею стояв її брат -  Ратибор. Хлопчик заплющив очі, зосереджуючись. Раптом вогняний метелик Божени змінив напрямок - легкий порив вітру, викликаний Ратибором, підхопив полум'я. Хлопчик підняв руку, і з-під кам'яних плит двору пробилося маленьке зелене стебло, яке миттєво розквітло, увібравши в себе цей вогонь без шкоди для пелюсток. Навколо них закружляли дрібні краплі води, що піднялися прямо з колодязя, створюючи мініатюрну веселку.

Дивлячись на сина, Лада мимоволі повернулася думками у день їхнього семиріччя - день Посвяти.

Тоді, три роки тому, замок здригнувся від небаченої бурі. Хмари над Хустом закрутилися в гігантську чорну вирву, а земля під ногами стогнала.. Раптом небо розкололося чотирма блискавками різних кольорів - золотою, блакитною, зеленою та багряною. Вони вдарили не в замок, а прямо в груди маленького Ратомира.

Лада та Кресомир заціпеніли від жаху, відчувши небачену присутність. Вони застигли, світ навколо  звузився до однієї-єдиної точки. Те, що відкрилося погляду, не піддавалося жодному опису, який вони будь - коли чули в легендах. Це була чиста, первісна велич, яка змушувала серце битися в шаленому, болісному ритмі. Разом із трепетом у душу прокралося дивне, майже релігійне благоговіння: хотілося впасти на коліна не від страху, а від неможливості витримати цю красу. То були не вороги. То були Первісні Боги, які століттями спали у надрах карпатських гір. Вони прийшли, щоб закарбувати свій дарунок у плоті смертного хлопчика. Коли світло згасло, маленький Ратомир відкрив очі - вони на мить спалахнули чотирма різними відтінками, перш ніж знову стати сіро - зеленими. Він став Обранцем, першим за тисячу років володарем Вогню, Води, Землі та Повітря.

- Чотири стихії, - глухо промовив Кресомир, вириваючи Ладу зі спогадів. Його погляд був прикутий до сина, і в очах спалахнув гордий, але водночас тривожний вогник. - Первісні боги дали йому силу, яку цей світ не здатний осягнути. Навіть для нашого могутнього роду це занадто важка ноша.

- Він впорається, - Лада розвернулася в його обіймах і подивилася в глибокі очі чоловіка. -  У нього є ти. Ти навчиш сина бути сильним і розсудливим, тримати магію в покорі.

Кресомир нічого не відповів. Його серце стислося від дивного, майже тваринного передчуття. Він володів магією чистого, руйнівного вогню, але зараз, дивлячись на щасливу дружину та дітей, він віддав би всю свою силу за те, щоб цей момент тривав вічно.

Він нахилився і поцілував Ладу - спочатку ніжно, ледь торкаючись губ, а потім палко, неначе намагався закарбувати цей поцілунок у самій вічності. Магія вогню в їхній крові відгукнулася, огортаючи пару ледь помітним золотавим сяйвом.

Вони ще не здогадувалися, що на самій межі його володінь - там, де прадавні ліси тонули в темних розломах гір, - давні вороги Кресомира вже скріплювали кров’ю союз із нечистю. Прадавнє зло прагнуло лише одного: стерти з лиця землі володарів Хустського замку, спопеливши їхню твердиню дотла.