Пролог

Я їхала назад, та роздумувала над всім, що трапилось за ці 48 годин. Найдовші 48 годин за останні десять років мого начебто спокійного життя. Я вчепилась в кермо автомобіля наче якась голодна собака своїми зубами в знайдені залишки чогось їстівного на смітнику. Я не могла повірити в те, що трапилось. Ми тікали, ми подорожували, ми намагались влаштувати щасливе та спокійне життя для нас. Ми нарешті відчули спокій та свободу. Ми стали вільними від своїх проблем. Ми. Ми нарешті були з ним разом, і були щасливими весь цей час. Десять років спокою. Один день, який перекреслив все. 48 годин без сну, з постійними думками: "Що нам робити далі?". Тікати? Одного разу ми втекли від всіх проблем та обов'язків. Можливо нам вдасться знову, але тепер доведеться тікати з донькою. Дафні. Я мріяла відгородити її від свого минулого. Від нашого з ним минулого, про яке ми наче забули. Ми стерли його з життя. Зробили все, щоб люди подумали наче ми мертві, нас вбили. Щоб нас не шукали. Я не хочу назад в своє минуле. Воно жахливе, повне болю та зрад. Я не хочу, щоб моя донька переживала те саме, що переживала я там, вдома, в своєму королівстві, в своєму рідному світі, де люди тільки й могли завдавати болю.

Я відчуваю, що мої щоки палають, палають так само, як і десять років тому в кімнаті, яку я запам'ятала назавжди, а краще б її забути. В ній мене зрадили, кинули, принизили та розтоптали черевиком наче якусь безпомічну комаху. Там мені сказали, що я непотріб. Аж смішно, що я дійсно тоді цим переймалась.

Ми маємо тиждень. Це лише на мою думку, по моєму плану. Тиждень, щоб обдумати та спланувати наші дії. Що нам робити? Я не знаю. Занадто важко. Допомога. Нам точно потрібна допомога. Будь-яка, але допомога.

Минувши ще один поворот, зажала педаль газу та відкрила вікно. Одне питання, яке крутиться в голові, яке не хоче її покидати. Всю дорогу до бабусі, Дафні запитувала, що зі мною. Чому я така задумана всю дорогу. Вона боїться. Мене, свого батька, всіх, кого вона бачила в той день. Вона стала епіцентром подій. Їй було страшно, це було одразу ж помітно.

Пригальмувавши, я в'їхала в гараж, та заглушила двигун, але з машини не вийшла. Я сиділа там, опустивши голову на складені руки на кермі. Я думала, прокручувала різні розвитки подій, як колись, в свої 16 я думала як буде краще зробити, куди краще втікати.

Посидівши деякий час, я все ж таки вийшла з машини та попрямувала до своєї квартири. Вона знаходиться на першому поверсі двадцятиповерхівки. Відчинивши двері, я побачила на дивані його. Він сидів, поклавши лікті на коліна, та поставивши голову на складені руки. Він розгублений, як і я. Нас наздогнали, і це вже не змінити. Він також думав. Повернув голову до мене та глянув сумними очима, спробував посміхнутись, але в нього не вийшло. Усмішка повна розпачу, очі червоні через нестачу сну. Завжди рівне та доглянуте волосся, яке сягає лінії підборіддя, зараз же вигядає як гніздо. Голубі очі потьмяніли і радше скидались на якісь сірі важкі камінчики. Я не хочу дивитись на себе в дзеркало, тому що знаю – я точно виглядаю не краще.

Він підвівся з дивану, і підійшов до мене, а я й досі стояла в коридорі. Навіть з місця не зрушила. Обійняв мене, і мені захотілось розплакатись йому в груди, але стрималась.

–Скільки ми маєм часу? – він гладив моє волосся, наче заспокоював малу дитину, наче на моєму місці зараз стоїть Дафні. –Я знаю,що ти в мене гарно рахуєш.
–Тиждень, – мій голос був приглушений, бо я втупилась в його груди.
–Це... – він не встиг завершити.
–Це в найкращому з випадків. В найгіршому – два дня. Нам потрібен план.
–Потрібен, але ми його не маємо, Ді.
–Я знаю.
–Цей день рано чи пізно настав би, розумієш?
–Мг, – я стримую сльози. Зараз не час плакати.
–Ді, ми щось придумаєм, чуєш? – я поглянула на нього. Знову ця сумна посмішка. –Поплач. За ці два дня.

І сльози наче чекали на цю фразу, почали литися струмками, невпинними струмками. Він притулив мене до себе, і я ще дужче розридалась. Я не могла стримувати це. Мені набридло бути сильною, тримати в собі біль, страх. Та будь-які емоції.

–Ми щось придумаємо.