XLVIII

АННА 

Кроки зливалися з землею, яка була не зовсім землею. Більше — згадкою про неї. Кожен рух резонував у просторі, що не мав краю. Не мав сенсу. А проте — жив. 

Безодня була не чорною. Вона була всім. Сліпучою. Глибокою. Стільки емоцій, стільки думок, викинутих, відкинутих, похованих. Вона дихала мною. Витягувала спогади. Випробовувала. 

Я відчувала, як Дем’ян мовчки йде поруч. Його присутність — на відстані, ніби між нами виросла ще одна Безодня. І я знала — щось у ньому змінилося. Щось він залишив там, біля входу. Я бачила його очі — порожні, втомлені. Наче він відмовився від частини себе. 

Я не наважилась спитати. 

Я не мала на це права. 

Бо сама теж залишила частину себе. Страх за Адріана. Страх, який мучив мене щодня — чи зрозуміє він, ким є? Чи прийме? Чи пробачить? 

Я не могла більше дозволити собі слабкість. Не тут. Не тепер. Якщо Безодня дійсно хоче його — значить, ми близько. А я маю бути стіною. Не матір’ю. Не жінкою. Не людиною. 

— Ще трохи, — прошепотіла я собі. — Тримайся, Анно.  

Магістр казав, що союз із його родом відкриє шлях. Що народження Адріана змінить хід речей. Але він не знав, наскільки. 

Бо Адріан — не просто маг чи провидець. Він народжений зі сну й світла, і в його жилах тече те, що старші сили не наважуються називати. І тепер він тут. Залишений, але не покинутий. В іншому світі. Серед друзів, які стануть його щитом. 

Я зупинилась. В повітрі — тріщина. Вона вібрувала, як туго натягнута струна. 

— Тут. — голос вирвався з мене тихо. — Тут починається істина. 

Дем’ян зупинився теж, поруч. Він глянув на мене, й у його очах була зосередженість — майже байдужа, майже порожня. Але я бачила в ній тріщину. Він чекав. Чекав, щоб я сказала правду. Може, хоч щось. 

Я не могла. 

Не зараз. 

Бо попереду, за цією тріщиною, на нас чекало щось таке, що могло знищити все, що ми лишили позаду. 

І я мусила йти першою. 

Я торкнулася тріщини долонею. 

Вона була теплою. Як шкіра. Жива. І в ту ж мить щось — не зовсім звук, радше спогад — шепнув мені в саме серце: 

“Ти повернулась.” 

Не знала, чий це голос. Але він знав мене. 

Я зробила крок. 

Вперед — крізь розлом. 

І світ навколо змінився. 

Небо стало низьким, мов притиснутим до плечей. Під ногами — ніби вода, яка не хлюпала, а дихала. А повітря… пахло минулим. Моєю юністю. Листям з дому Провидців. Голосом матері. Усмішкою Адріана. І ще… сміхом. Чиїмось знайомим, і болісно далеким. 

Дем’ян ступив слідом. І в цю мить я відчула, як Безодня зреагувала. Їй не сподобалось, що ми тут. Що ми вдвох. 

— Тримайся біля мене, — сказала я йому, не озираючись. 

— Я не планую відставати, — відповів він. 

Та я чула: він втомлений. І не тільки тілом. 

Місце перед нами почало змінюватись. Формуватись. Якби я могла описати — я б сказала, що Безодня створює пам’ять. Не нашу. Чужу. Древню. Але вона хоче, щоб ми її пережили. 

Перед нами виросло місто — кам’яне, напівзруйноване. І жодного звуку. Лише вітер, що ніс уривки слів мовою, яку я не чула ніколи — але… розуміла. 

«Найсильніші не народжуються — їх викликають. І платять серцем.» 

Я зупинилась. Ці слова вдарили в груди. 

— Що це? — озвався Дем’ян. 

Я хотіла відповісти, але раптом — з глибини руїн — вийшла постать. 

Висока. Вкрита тінню. Без обличчя. 

Але я знала: вона бачить мене. 

Я стисла кулаки. 

Я відчула, як в мені щось ворухнулось. Далеко, вглиб крові. Як ніби я — не одна. Як ніби хтось чекає в мені свого часу. 

Я вдихнула. Повільно. 

— Я готова. Але не стану жертвою. 

— Тоді станеш дзеркалом, — відповіла тінь. — Тебе не зламають, Анно. Але покажуть усе. Навіть те, що ти ховала від себе. 

І світ знову хитнувся. 

І я вперше злякалася по-справжньому. 

Світ розчинився. 

Не зник — ні. Він перевернувся. Безодня увійшла в мене — і я стала нею. Стороннім поглядом побачила себе — маленькою дівчинкою, що стоїть під нічним небом, дивиться на зорі й питає у матері: 

— А де я народилась?  

І мати не відповідає. Лише усміхається. Та не її усмішка — а чужа. Легка, відсторонена. Схожа на ту, що я бачила одного разу… на обличчі Магістра. 

Картинка змінюється. 

Я бачу себе — дорослішу, в нічній сорочці, сиджу перед водою. Дзеркало каламутне, обряд починається. Але в мені — щось не так. Щось... чуже. 

«Ти не лише провидиця, Анно. Ти — вмістилище.» 

Я повертаюсь — і бачу своє відображення в дзеркалі. Але це не я. Це вона. Та, що дивиться з глибини, з того боку. Вона... старша. Мудріша. І жорсткіша. 

— Ти створена, щоб об’єднати, — каже вона. — Не заради себе. Заради світу. 

Я падаю на коліна. Повітря згущується навколо, неможливо дихати. 

І тоді з’являється ще одне бачення — останнє. 

Я — в білому. Але не під час весілля. Це — майбутнє. На руках — дитина. Не Адріан. Інша. Очі — полум’яні, голос — як грім. 

«Світло народиться вдруге.» 

І тоді я розумію. 

Адріан — не кінець пророцтва. Він — його початок. 

Мене трусить. Сльози течуть самі. І в глибині себе я чую ще один голос — тихий, чоловічий. Але не знайомий. Ще ні. 

— Я чекаю. І знаю, ким ти станеш. Але не квапся. Пройди все. Стань цілою. 

Я розплющила очі. 

Безодня відступила. Переді мною — Дем’ян. Він тримав мене за плечі. Його очі — налякані. 

— Ти кричала, — прошепотів він. — Я не міг тебе витягнути. 

Я подивилась на нього — довго. 

— Я бачила все, — відповіла я. 

— Що саме? 

— Себе. Справжню. І… те, чим я ще не стала. 

Він мовчав, не розуміючи. І, можливо, ніколи не зрозуміє. Бо ця подорож — моя. Його — теж. Але ми вже йдемо різними стежками, навіть якщо поруч. 

— Нам потрібно далі, — сказала я. — Там, у самому серці, чекає те, заради чого ми сюди прийшли.