XLVII

ДЕМ’ЯН 

Адріан. 

Ім’я прозвучало, як удар. Чітко. Холодно. Немов замок клацнув десь усередині мене. 

Я краєм ока глянув на Анну. Вона не озвалась, але її погляд став твердим. Різким. Захисним. Вона відразу зреагувала, коли Безодня вимовила це ім’я. Як на щось важливе. Особисте. 

І в мені щось склалося в картинку, якої я до цього вперто не хотів бачити. 

Вона сказала, що вийшла заміж. Може, це він? 
Адріан. Її вибір. Її союз. Її… чоловік? 

Чому саме його ім’я прозвучало зараз? 
Чому її погляд завмер так гостро, коли про нього заговорила Безодня? 

Я відчув, як щось стискається в грудях. 

Не заздрість. Не гнів. 
Це була… порожнеча. Усвідомлення, що я запізнився. Що місце, яке я наївно думав колись зайняти, вже давно зайняте. 

Вона нічого не сказала — не підтвердила, не заперечила. Але її мовчання різало сильніше за правду. 

Він — її вибір. Я — її друг. І так, можливо, завжди було. 

І все одно… я лишився тут. 
Бо, що б я не відчував — я мав стояти поруч. Для неї. Для цієї місії. Для світу. 

Я — другий ключ. Не чоловік. Не коханий. Просто — ключ. 

Безодня ворушилась, мов жива — небо над головами розколювалось на хребти чорного світла, а сама стежка під ногами дихала жаром, що линув не знизу, а ніби з пам’яті. 

Голос — не людський, не зовсім зрозумілий, але чіткий — прорізав тишу: 

— Ключі відкрили двері. Але щоб пройти далі — маєте щось залишити. 

Анна стисло кивнула. Вона чекала цього. 

— Те, що тримає вас за плечі. Те, що робить вас ще трохи людськими. 

Я обвів поглядом простір — і зупинився на Анні. Її обличчя стало напруженим, але спокійним. Вона знала, що віддасть. Я ж… ні. Я не був готовий. 

— Я… не розумію, — прошепотів я. — Що саме? 

Безодня мовчала, але я вже знав. Усередині. Там, де не хотів визнавати. 

Я маю залишити почуття. 

Те, що я носив у собі роками. Ту тінь кохання, яка в мені жила — без імен, без вимог, без взаємності. Просто… була. 

Я глянув на Анну ще раз. Вона не дивилась на мене. І це теж було відповіддю. 

Вона не знала, що я зберіг це. Вона не бачила мене як когось, хто міг би… бути поруч. Бо вже хтось був. Адріан. Її чоловік, напевно. 

Я зціпив щелепи. 

— Якщо це треба, — сказав я уголос, звертаючись не стільки до Безодні, як до себе. — Я залишу. Те, що все одно не моє. 

Слова злітали важко, як мокре каміння. 

Анна зробила крок уперед. І, мов у відповідь на мої слова, її голос прозвучав рівно: 

— Я залишаю страх. За нього. За Адріана. Бо інакше не зможу ступити далі. 

Я здригнувся. 

За нього. 

Її голос був сповнений тепла, що не лишає сумнівів. Я опустив погляд. Вона любила його. Не як спільника. Не як випадкового супутника в обряді. Вона боялась втратити його, більше за себе. 

І я тільки ще глибше повірив у свою думку: Адріан — той, кого вона обрала. І навіть тепер, ідучи у Безодню, вона лишалась вірною цьому вибору. 

Світ навколо змінився. Стежка розгорнулась перед нами, мов язик якогось прадавнього звіра. Але в мені залишалась лише тиша. 

Я зробив крок — поруч із нею. Без права спитати, без надії дізнатись правду. І без жалю. 

Бо навіть коли серце було розбите — місце моє було тут. 

Поруч.