ХLIV

Наступного дня після церемонії ніч була тиха. Тиша не схожа на спокій — радше, як перед бурею, коли повітря важке від очікування, і навіть зірки світять не так. 

Я ще не бачила свого нареченого. 

Три дні — такий строк встановив Магістр. Три дні між обрядом і моментом, коли ми вперше побачимось. Як пробний подих союзу, як мовчазна угода: якщо хтось не витримає — ритуал не матиме сили. 

Але мені не було часу чекати на знайомство. Безодня чекала. І в неї я мала йти не сама. 

Дем’ян прибув вранці. Його кроки були впевненими, але в погляді ховалась тривога, якої він не показував. Ми одразу взялися до підготовки — швидко, без зайвих слів. Так було завжди. Мовчання з нами працювало краще, ніж будь-яка мова. 

Але цього разу воно було важчим. Густішим. 

Я хотіла сказати йому. Сказати все — про союз, про обітницю, про весільний ритуал, де ми стояли під каптурами… Але не змогла. Його погляд був сповнений рішучості, і я боялась зламати її тим, що ще сама не могла до кінця осмислити. 

Він не питав. І в цьому було найстрашніше — ніби вже знав, що не хоче знати. 

Я перевіряла амулети, він — шляхи на мапі. Взаємодія відточена спільними моментами. Але раптом я зупинилась. 

— Ти не повинен іти, — тихо сказала я, навіть не підводячи очей. 

— Чому? — його голос був тихий, але жорсткий. — Ми вирушаємо разом. Як завжди. 

Я повільно вдихнула. 

— Бо цього разу… це може бути інакше. Це місце… Безодня… вона бере не всіх. І не завжди віддає. 

Він мовчав кілька секунд. А потім прошепотів: 

— Я вже був там з тобою. Хіба ти забула? І ми обидва вийшли. 

— Тоді не було… — я замовкла. Не було обітниці. Не було шлюбної угоди, що тримає мене у новому роду. Але цього він не знав. І не мав знати. 

Я опустила очі, зібравши всю силу, щоб збрехати: 

— Цього разу я піду з іншим. Мені вже виділили супровідника. Союзника. 

Дем’ян гірко усміхнувся. Але не зрушив з місця. 

— Це не має значення. 

— Дем’яне… 

— Я — другий ключ, Анно, — перебив він. — Мій крововий знак накладено в тій самій залі, де твій. Я маю відкрити захист ізсередини. Якщо я не піду — ворота не відкриються. Ти знаєш це. 

Я мовчала. 

Він зробив крок до мене. 

— Я не знаю, що там відбувається. Я бачу, як ти змінилася. Але якщо ти хочеш, щоб я відступив — скажи мені правду. Не півправду. Не те, що ти вважаєш за потрібне. 

Я підняла на нього очі. 

— Якби я могла — я б залишила тебе тут. Ти… не повинен бачити те, що нас чекає. 

— Але я вже бачив. У твоїх снах. У своїх. Я частина цього, хоч ти й намагаєшся мене зберегти. А я… просто хочу бути поряд. 

Слова застрягли у горлі. Я хотіла подякувати, прокричати, обійняти. Але замість цього лише кивнула. 

— Тоді ми вирушаємо на світанку. 

І поки ми розходились у протилежні боки, я чула, як у мені знову натягується тонка невидима нитка — між минулим, майбутнім і тим, хто досі ховає своє обличчя за каптуром.