ХLII

Світло заходу спадало крізь вікна храмового притвору — не сонце, а щось інше, спокійне й тьмяне, як спогади про світло. Три дні минули, і прийшла ніч Весільного Союзу — ніч, коли зірки стоять у тій самій послідовності, що й у день народження Роду Великого Кола. Ніч, коли тоншає завіса між світами, і клятви лунають навіть у Безодні. Ніч, коли укладений союз стає міцнішим за слово, сильнішим за магію. Це.... обітниця майбутньому.   

Я стояла перед дзеркалом — не тим, магічним, а простим, старим, з тріщиною вгорі, — і пальцями торкалась срібних застібок на накидці. М’яка тканина кольору попелу спадала до підлоги, вишитий орнамент світився слабким теплом — символ стародавнього вогню й снів. 

За дверима — тиша. Храм чекав. 

І тоді — легкий стукіт. Не охоронець. Не служниця. Це — Тім. 

— Заходь, — мовила я, не обертаючись. 

Він увійшов без звуку, став поруч. Ми дивились у дзеркало разом.  

— Красива. — Голос його був спокійний, але з легким відлунням — так, ніби він щойно мовчав занадто довго. 

— Це не весільна сукня. Це бойова. 

— І та, й інша — в ній ти йдеш назустріч чомусь невідомому. Різниця — в тому, що сьогодні ти не маєш права на меч. 

Я посміхнулась — ледь. 

— Але я маю право на слово. 

— І на відмову, — тихо додав він. 

Я мовчала. 

— Тім, — сказала я нарешті, — ти колись бачив, як час стискається в грудях, наче вузол? Знаєш, що маєш зробити щось важливе, але не можеш сказати, чи це — правильне? Чи лише неминуче? 

— Я бачив, — відповів він. — Кожного разу, коли дивився, як ти йдеш уперед, навіть тоді, коли хотів тебе зупинити. 

Я повернулась до нього. Його обличчя було звичним — вірним, трохи змученим, але щирим. Очі — ті самі, якими він дивився на мене з дитинства, без ревнощів, без жалю, з чимось більшим, ніж любов. 

— Ти досі думаєш, що я мала б бути з Дем’яном? 

— Я досі думаю, що твоє серце ще з ним. Але… це твоє життя, Анно. Не твоє пророцтво. Не обов’язок. Ти — його центр. 

Я сіла на край лавки. Він — навпроти. Тиша між нами була старою і теплою. 

— А Адріан? 

— Все буде добре. Магістр... він не просто політик. Він справжній маг. І в ньому щось пробудилось, коли він побачив хлопця. Не страх. Не відраза. А цікавість. І, можливо, гордість. — Тім зробив паузу. — Якщо він хоч трохи відчуває, ким може стати Адріан — він його ніколи не відштовхне. 

Я кивнула. Вузол у грудях ще не розв’язався — але став м’якшим. 

— Дякую, Тіме. 

— Завжди. 

Він підвівся, і перш ніж вийти, нахилився до мене. 

— Пам’ятай, — прошепотів він. — Весілля — не кінець. Це — новий бій. Але ти вмієш битися. І навіть краще — жити. 

Коли двері зачинились, я залишилась сама. Зі своїм відображенням. І з тишею, яка вже більше не лякала.