ХLI

АННА 

Я стояла спиною до нього, коли говорила про весілля. Тому що знала — варто лише зустрітись поглядом, і я не зможу. 

Кожне слово було мов камінь у горло. Але я вимовляла їх, бо мусила. Не для себе — для нього. Щоб поставити крапку. Щоб дати йому свободу, якої сама ніколи не мала. 

Він мовчав. І це мовчання було голосніше за крик. 

Я хотіла сказати: "Знаєш, я теж думала. Я теж уявляла, що все могло бути інакше. Що ми могли втекти, зникнути, лишитись просто Анною й Дем’яном, без Роду, Безодні й Храмів." 

Але то були думки. Не реальність. 

У реальності — я належала вибору, зробленому ще до мого народження. І навіть якщо зараз я йшла до нього свідомо, це не робило шлях легшим. 

Так, я не збрехала. Це мій шлях. Але це ще не значить, що він не крає серце. 

"І це з любові?" — спитав він. 

О, якби ти знав, як сильно я хотіла відповісти "ні". Сказати, що я просто жертва обставин, просто гвинтик у великій машині. Але це була б неправда. 

Бо я справді йду туди не з примусу. А з надією. Що, може, мій вибір — врятує більше, ніж моє бажання бути щасливою. 

Я бачила, як він намагається усміхнутись. І я так само — намагалась не заплакати. 

Це було боляче. Дуже. Але краще так. Хай краще я заподію йому цей біль зараз, ніж затягну його у своє пекло пізніше. 

У кімнаті було тихо. Занадто тихо. 

Навіть тканина весільної накидки, розстелена на дерев’яній лаві, здавалася чужою. Надто білою. Надто правильною. Надто не моєю. 

Я сиділа біля вікна, закутавшись у плед, і дивилась, як ніч торкається країв світу. Скоро все зміниться. У Храмі Перетину прозвучать слова, які назавжди вплетуть мене у Рід. І більше не буде "Анни" — буде нове ім’я, нове життя, нова вага на плечах. 

А я не знала, чи витримаю. 

Я мала бути впевненою. Спокійною. Готовою. Але в мені було лише одне — тиха, глуха тривога. Не страх перед ритуалом. Не сумнів у виборі. А жаль. Жаль за собою. Тією, якою я могла бути. 

Я думала про Дем’яна. Як він дивився на мене того вечора. Як мовчав, але його мовчання било сильніше за крик. 
Думала про сина. 
Думала про Тіма — і як він обіцяв стояти поруч, навіть коли я йому нічого не пояснила. 

Я хотіла би мати більше часу. Більше простору для себе. Більше права на слабкість. Але я знала: вибір зроблено. Його зробила не тільки я — його зробили ті, хто пішов за мною. І ті, кого я маю захистити. 

Я встала, повільно, як у сні. Торкнулась тканини. Вона була холодною на дотик. Як долоня обов’язку. 

"Хай краще так", — прошепотіла я в темряву. 

І в ту мить усередині щось стихло. Не зникло, ні. Просто стало частиною мене. Частиною тієї, ким я маю стати.