ХХХІХ

Ми не витратили багато часу. Святилище почало змінюватись після пробудження серця. Символи на підлозі сяяли, як зорі, а з-під стін повільно підіймався пил, оголюючи давно заховані написи. 

— “Брама Сходу відмикається кров’ю Носія і волею Провидиці”, — прочитав Тім. — Романтичненько. 

— І смертельно, — додала я, вдивляючись у візерунки. 

— А де вона, ця Брама? — спитав Дем’ян. 

Я вже знала. Не з розуму — з нутра. Сяйво вже пульсувало в ньому, як жива річ, і воно вібрувало в мені у відповідь. 

— У Глибокій Безодні. Там, де закінчується ґрунт і починається небо навиворіт. Колись там було джерело Вартових. А потім — вирва. Порожнеча. 

Тім виглядав не в захваті. 

— То ми йдемо в легендарну безодню, звідки ще ніхто не повертався? 

Я кивнула. 

— Але ми не просто йдемо. Ми — ключ. 

Святилище затихло, сяйво Серця ще тліло в його глибинах, мов жар у попелі. Але ми знали — це лише початок. Безодня чекала, і ми не могли вирушити туди виснаженими. 

— Ми повернемося, — сказала я, кинувши останній погляд на символи, що досі сіяли під ногами. — Але не зараз. 

— Слава не втікає, — зітхнув Тім. — А от ноги з нас уже ледь не повтікали. 

Дем’ян лише кивнув і рушив першим. 

Дорогою назад говорили мало. Кожен думав про своє — про те, що бачив у Святилищі, що відчув, коли Серце почало пульсувати. Але мовчання не було важким — радше заспокійливим. Як ніч над рідними пагорбами. 

Селище Провидців зустріло нас запахом вечері, далекою піснею з дитячого двору й теплом вогнищ. Знайомі обличчя, втомлені усмішки, легкий дим, що стелився між дахами. 

Ми повернулися не як герої, а як звичайні подорожні. І це було добре. 

— Завтра я спатиму, як камінь, — промовив Тім, знімаючи через плече торбу. 

— А я — мов коріння, — усміхнулась я. — Глибоко. Надовго. 

— А потім? — спитав Дем’ян. 

Я подивилася на небо. Зірки вже сходили над темними схилами. Десь там, за ними, була наша дорога. 

— А потім — Безодня. Але спершу — спокій. 

У ніч після повернення я довго не могла заснути. Селище спало мирно, але спокій здавався мені тонкою плівкою над водою, в якій уже ховалась течія. Світ змінився. Ми змінилися. І з кожною миттю Серце в глибині Святилища продовжувало кликати. 

Я стояла на терасі Храму, загорнута в плащ, коли до мене підійшла Марта. 

— Ти вже знаєш, що час прийшов, — сказала вона без привітання. 

— Знаю, — відповіла я тихо. — Але я не можу залишити їх одних. 

Вона не сперечалась. Вона ніколи не сперечалась, коли істина була ясна. 

— Коли Верховна вирушає в Безодню, — промовила Марта, — вона стає вразливою не лише тілом. Селище — її тінь. Якщо зламати Верховну, зламається й воно. 

Я мовчки кивнула. В мені вже було рішення. 

— Я звернуся до Магістра магів. 

Марта зітхнула — коротко, здивовано, але з полегшенням. 

— Це велике прохання. 

— І велика відповідальність, — сказала я. — Я не хочу, щоб маги втручалися, але тепер це не тільки наші справи. Якщо Безодня знову відкриється, її вітри сягнуть далеко за межі наших кордонів. 

Я рушила до Святилища Зв'язку — старої круглої вежі з кришталевим дзеркалом у центрі. Воно давно мовчало. Магістр сам обирає, кого почути. Але сьогодні я мала змусити його почути мене. 

Коли я торкнулась дзеркала, срібляста ртуть поверхні здригнулася. Мовби очі відкрилися. 

— Магістре магів, — промовила я, — до вас звертається Анна з дому Провидців, Верховна. Я прошу захисту — не для себе, а для мого народу. 

Поверхня дзеркала затремтіла, розтікшись колами, мов від каменя в спокійному озері. Потім усе застигло. Світло в кімнаті згасло саме собою — його поглинуло сяйво зсередини дзеркала. 

У ньому з'явилось обличчя — спокійне, з високим чолом, очима кольору місячного каменю і голосом, що звучав, наче луна зі снігу: 

— Анна з дому Провидців. Верховна, чиї сни ведуть за обрій. Я чув. 

Я мовчала. Лише вклонилась. 

— Ти просиш захисту. Від імені свого Селища. Це — прохання не звичайне. Захист потребує сили. А сила — зобов’язання. 

Я підняла голову. 
— Я заплачу, якщо потрібно. Ми можемо обміняти частку артефактів. Або знання... 

Магістр легенько похитав головою. 

— Знання я вже маю. Артефакти — пісок у річці. Але ти, Верховна, — рідкісна річ. Твоє ім’я — не просто титул. Ти — зв’язок між світом і тим, що за його межею. І тому моя пропозиція — не золото. Угода — кровна. 

Мовчанка зависла важко, мов грім перед спалахом. 

— Я надішлю моїх людей. Вони захистять Селище Провидців. Але натомість... — Магістр зупинився на мить — …ти вийдеш заміж за мого нащадка. І станеш частиною Роду Великого Кола. 

— Шлюб? — прошепотіла я. 

— Союз, — поправив він. — Наші світи розділені, але Безодня розширюється. Провидці і Маги мають об’єднати сили. Не тільки мечем чи вогнем — але й через тебе. 

Я стояла нерухомо. Мене не здивувала сама пропозиція — але її мить. Перед Безоднею. Перед тим, як я могла не повернутись. 

— Ти маєш час подумати, — промовив Магістр, і його образ почав танути. — Але допомога прийде лише після згоди. Рішення — твоє. 

І дзеркало стало знову мовчазним. 

Я стояла перед дзеркалом ще довго після того, як воно знову стало безликим. У повітрі досі витала луна його голосу. Все здавалося нереальним — ніби не я щойно стояла перед одним із наймогутніших магів епохи, не я слухала слова про шлюб, мов вирок чи дар. 

У грудях щось стискалось. Не від страху — я звикла до нього. А від ваги. Від того, що рішення це було не лише моїм. Я — Верховна, так. Але й провидиця. І знала: жодне майбутнє не належить одній людині. 

І мати. Я — мати. 

Тепер це боліло найбільше. Я згадала очі мого сина — великі, серйозні, спостережливі. Його маленькі руки, що тягнулись до зірок, коли ми разом спали під відкритим небом. Він ще не говорив багато, але вже все розумів. Його тиша була мудріша за слова.