ХХХVІІ розділ

АННА 

Святилище Вартових було сховане у самому серці Рошкару, серед згорілих дерев і мертвих рік. Ми добирались туди два дні, і кожна мить здавалась випробуванням — не стільки фізичним, скільки внутрішнім. Земля сама здавалася живою. Вона знала, хто ми. І вона не хотіла нас тут. 

Коли ми нарешті дістались до кам’яного обеліска, що колись був центральним входом, мене охопила хвиля забутих спогадів. Цей запах попелу. Цей холод. Це місце, де я вперше вимовила справжнє ім’я ритуалу. 

Я зупинилась. 

— Тут усе почалось, — прошепотіла я. 

Тім і Дем’ян мовчали. Але їхні очі шукали відповідей. І я знала — більше не вдасться мовчати. 

— Це місце не просто покинуте, — сказала я. — Воно було знищене. 

Голос Дем’яна був тихим: 

— Як? 

— Я чула історії, читала легенди, — зізналась я. — Давним-давно. 

Я торкнулась обеліска кінчиками пальців, і в повітрі пробігла легка пульсація. 

— Є старовинна магія, — додала я повільно. — Магія, що не вимагає ані жестів, ані слів. Лише бачення. Розуміння. Провидиця здатна відчути нитку подій ще до того, як вони стануть реальністю. Вона не керує майбутнім — вона обирає, чи попередити про нього. 

— А ти… як багато ти бачила, Анно? 

Я усміхнулась ледь помітно: 

— Достатньо, щоб боятися цього місця. І щоб знати — ми сюди повернулись не випадково. 

— Ти - Провидиця? Чи не так? - запитав Дем’ян. 

Я зітхнула. І вперше дозволила собі бути чесною. 

— Так, і саме цього я боюся. Боюся, що ця правда може нас знищити. 

— Не знищить, - тихо відповів Дем’ян. -  Я обіцяю 

І я повірила. На один секрет стало менше. 

Ми увійшли. Великий круговий зал зустрів нас гулкою тишею. На підлозі було вирізьблено стародавні символи. І в самому центрі — стояв саркофаг. 

Дем’ян підійшов першим. Обережно провів пальцями по напису: 

— “Там, де серце зрадило душу, спочиває тінь”. 

Його голос зламався. 

— Це... моя мати так казала, коли розповідала казки перед сном… 

Я відчула, як у мені стискається все. Я знала. Але не мала права сказати. 

— Дем’яне… — почала я, але він вже розумів. 

— Ти знала її? — запитав він, ледве стримуючи емоції. 

Я повільно кивнула. 

— Вона була однією з Вартових. Вона завжди боролась до кінця. Так мені розповідали. 

Я не могла розповісти йому усю правду. Не сьогодні. Не зараз. Він ще не готовий. 

Та спогади прорвалися, як проривається вода крізь тріщину в дамбі. І я знову стала тією дівчинкою — босою, закривавленою, загубленою серед вогню. 

Ніч була чорною, як провалля. Палаючі дахи сипались вогнем, крики не стихали. Моя мати тримала мене за руку до останнього — поки не стало тіла, лише тінь у полум’ї. 

Я бігла, не пам’ятаючи куди. Земля була гарячою, повітря — задушливим. Ворогів було багато. Вони знищили всіх. Усіх, крім мене. 

А тоді вона з’явилась. 

Силует жінки в темному плащі, з холодними, спокійними очима, що дивились крізь хаос. Вона не питала мого імені. Лише торкнулась моєї голови і сказала: 

— Ти житимеш. Бо твоя доля ще не завершилась. 

Вона підняла мене на руки і понесла геть, крізь дим і смерть, наче була тінню самої ночі. Я заснула в її обіймах, і коли прокинулась — все вже було інакше. Все, крім болю. 

Я глянула на Дем’яна — так схожого на неї. В рисах, у погляді. І в тому самому — нескореному світлі. 

— Вона врятувала мене, — сказала я тихо. — Коли я була малою. Коли мою сім’ю знищили. Вона була останнім променем у тому пеклі. 

Дем’ян мовчав. Але щось змінилось в його очах. Щось глибоке. Майже святе. 

— Вона завжди казала, що життя — це вибір, — прошепотів він. — І що важливіші за нас — ті, кого ми рятуємо. 

Я кивнула. 

— Саме тому ми тут.