ХХХVІ розділ

Ми залишилися в бібліотеці ще надовго після того, як Тім пішов шукати карту старих шляхів. Свічка між нами ледь жевріла, відкидаючи тіні на старі томи. Я перебирала сторінки записника Мірелії, але погляд постійно зупинявся не на словах, а на Дем’яні. 

Він сидів навпроти, втупившись у старий фоліант, але щось у його напружених плечах говорило, що він не читає. Просто... сидить. 

— Ти все ще думаєш, що ми не готові? — тихо спитала я, не підіймаючи очей. 

Він мовчав кілька секунд, а тоді закрив книгу й підвів погляд. У його очах було більше, ніж страх. Там було щось глибше. Щось особисте. 

— Не думаю, що я не готовий, — відповів він нарешті. — Думаю, я не хочу знову втратити когось, кого... — він обірвався, стискаючи пальці на корінці книги, — кого не можу втримати. 

Я підвела очі. Ми довго не говорили про все те, що сталося між нами. 

— Ти не втратиш мене, — сказала я м’яко. — Я не так вже й легко зникаю. 

Він усміхнувся, але сумно. 

— Але ти змінилася. Ти не та, що була раніше. Ти... віддаляєшся. 

Моє серце стукнуло глухо. Я знала, що він правий. І знала, чому. 

— Я боюся, що якщо ти дізнаєшся усю правду, — прошепотіла я, — ти підеш. 

— Можливо, я вже знаю ? — його голос був хрипким. — Що як після всього я готовий лишитися? 

Я завмерла. У цій тиші не було нічого, крім правди. Тепло розлилось десь всередині, незвичне, лякливе — і водночас рятівне. 

Я простягнула руку, поклала її на його. Його пальці тремтіли, але він не забрав руки. Навпаки — стиснув мою. 

— Тоді ми справді підемо в Рошкар утрьох, — сказала я. — Але не як випадкові супутники. Як ті, хто вже втратив усе, окрім одне одного. 

— І ті, хто готовий втримати хоча б це, — додав Дем’ян. 

Свічка згасла. 

Але мені вперше не було темно. 

********* 

Дем'ян 

Я сидів поряд з Анною, і її рука в моїй була наче щит — від минулого, від страхів, від тіні, яка ніколи не зникала з мого серця. 

Тиша між нами не тиснула. Вона давала дихати. Давала бути справжнім. 

Я дивився на її профіль, на тінь волосся, що падала на щоку. І знав: заради цього моменту я розірвав усе. Заради неї. 

Софія… 

Я довго уникав думати про неї. Але зараз не міг не згадати. Не міг не бачити, як вона стояла біля брами мого дому, стискаючи пальці, мов намагаючись утримати щось, що давно вже вислизнуло. Її слова тоді були м’які, але кожне з них резонувало в мені, наче удар. Вона знала. Знала ще до того, як я наважився зізнатися. 

"Ти вже не зі мною, Дем’яне. Навіть якщо твоє тіло ще тут. Я бачу, куди дивляться твої очі." 

Я не заперечував. Не міг. Тому просто кивнув — і пішов. 

Не тому, що Софія була не та. Вона була світлом, затишком, майбутнім, яке можна було спланувати до дрібниць. Але саме це й було проблемою. З Анною все було як буря — як щось живе, що не піддається контролю. І я хотів цього. Хотів її. Не ідеальної картини — а справжньої, тривожної, безумної реальності. 

З Анною було страшно. І правильно. 

Я дивився, як її пальці стискають мої, як вона зітхає — тихо, майже непомітно — і розумів: я вибрав не легший шлях. Але свій. 

І якщо ми переживемо Рошкар — я скажу їй усе. Про Софію. Про своє рішення. Про те, що я більше не тікаю. Не від себе. Не від неї. 

Бо майбутнє, яке я бачив, починалося тут. 
У півтемній кімнаті. 
Зі згаслою свічкою. 
І з нею.