ХХХV розділ

Я сиділа за столом, вивчаючи стародавні тексти, але мій розум був занадто заплутаний, щоб зосередитися. Тім і Дем’ян були поруч, і я відчувала їхні погляди на собі, але я не могла дати їм те, чого вони очікували. Їхні питання зависли в повітрі, і я не мала сил відповісти на них усі. 

 Тім перегортав сторінки одного з манускриптів, його обличчя виражало сум'яття, але він удавав, що це його не хвилює. 

 — Нам потрібно більше інформації про сам ритуал, — сказав він, не відриваючи погляду від книг. — Ми не можемо просто зупинити його силою. Це не спрацює. Нам потрібно зрозуміти, як він працює, що саме потрібно зробити, щоб його скасувати. 

 Я відчула, як його слова відбиваються у моїй свідомості, немов відголоски чогось далекого. Вони звучали в голові, а я не могла дозволити собі відповісти. Якщо я скажу більше - це може стати смертельним для всіх нас. Ні, я не могла розповісти їм правду. Що як я знову помилюся? Що якщо це більше, ніж просто магія? 

 Дем’ян, здається, був менш стриманим. Він був зосереджений, уважно слухаючи Тіма, але його погляд не залишав мене. Він, як завжди, прагнув дізнатися більше, проникнути в глибину, розкрити таємниці. Я могла лише спостерігати, як ці бажання зростають, і знала, що не можу їх задовольнити. Я була для нього загадкою, і, здається, він не поспішав її розгадувати. 

 — Є один шлях, — сказала я, намагаючись виглядати спокійно, хоча насправді кожен мій рух був сповнений внутрішньої боротьби. — Але це складно. І це потребує більше, ніж просто сили або знання. 

 Мої слова відразу привернули їхню увагу. Тім підняв брови, і його погляд став більш проникливим. 

 — Що ти маєш на увазі? — запитав він, наближаючись до мене. 

 Я відчувала, як серце б'ється швидше, і намагалась приховати це. 

 — Якщо ми хочемо зупинити ритуал, нам потрібно повернутися до його коріння. Віднайти, хто саме започаткував його, і що він хоче досягти, — сказала я, зібравши в собі всю свою рішучість. — Це не просто магія. Це більше, ніж ви думаєте. І для цього нам потрібно дізнатися хто ще може бути причетний до цієї справи. 

 В моїх словах не було ані натяку на мою справжню роль. Верховна була просто іншою людиною для Дем’яна, і це було правильно. Якщо він дізнається, що я - це вона, все зміниться. Я не могла дозволити собі це. Це було б занадто небезпечно. 

 Тім і Дем’ян обмінялися поглядами, і я помітила, як у їхніх очах з'явилося щось нове. Вони розуміли, що ми стоїмо на межі чогось значно більшого. 

 — Ми повинні діяти, — сказала я, підвівшись. — І разом. 

 Це була наша єдина надія. І хоча я не могла сказати їм правду, я відчувала, що це був єдиний шанс, щоб все не зруйнувалося. 

Тиша після моїх слів затягнулась. Вона була густою, наче туман, у якому губляться найгостріші думки. Я бачила, як Тім хотів поставити ще сотню запитань, але вперше, здається, втримався. Дем’ян підійшов ближче, і його голос прозвучав тихо, майже пошепки: 

— Ти знаєш більше, ніж кажеш. Це очевидно. 

Я не відповіла. Не тому, що не мала що сказати — а тому, що відповідь могла зламати все. Їхню довіру. Наш план. Мене. 

— І якщо ми не дізнаємось це «більше», — продовжив він, — ми не зможемо виграти. 

— Це не про перемогу, — прошепотіла я. — Це про те, щоб вижити. 

Він дивився на мене довше, ніж було потрібно. Я знала цей погляд. Він не був підозрілим — він був... глибоко особистим. Але саме це лякало мене ще більше. 

Тім підійшов ближче до стародавнього сувою, який я раніше сховала серед менш важливих записів. Його пальці пройшлися по символах, що блимали, ледь помітні під світлом лампи. 

— Це він? — запитав він. 

Я кивнула. Занадто швидко. Занадто легко. Це було помилкою. 

— Тут є ім’я, — сказав Тім, нахиляючись нижче. — Це... Мірелія? 

Моє серце завмерло. 

Я хотіла вдавати, що не чула, але відчувала, як мої пальці стиснули край столу. Не зараз. Не так. Не тут. 

— Що це ім’я означає? — Дем’ян говорив повільно, м’яко, але наполегливо. 

— Це ім’я... з легенд, — відповіла я нарешті. — Вона була першою, хто використав ритуал. Але її мета була інша. Вона не хотіла сили. Вона хотіла зупинити те, що одного разу вже почали інші. 

— Ти говориш про неї так, наче знала її, — прошепотів Дем’ян. 

Я відвела погляд. 

— Бо я читала все, що залишилось... — сказала я, але навіть мені ці слова здались порожніми. 

— Якщо вона намагалася зупинити це… — Тім задумливо потер підборіддя, — то чому ритуал усе ще існує? 

— Тому що її зупинили, — відповіла я тихо. — Вона пішла проти тих, хто вже був одержимий його силою. Вони не дали їй завершити справу. 

Я не сказала, що Мірелія — це була моя перша сутність. Що саме її спогади іноді бачаться в мені у снах, у дотику до древніх текстів. Що я досі відчуваю той момент — останній подих, останнє закляття, що залишилось недосказаним. 

Дем’ян стиснув кулаки. Його голос став гострішим: 

— Тоді чому ми маємо шанс зараз? 

Я подивилась на нього вперше за весь цей час по-справжньому. Його очі були сповнені не гніву, а віри. Він вірив у мене. Це було найстрашніше. 

— Тому що щось змінилось, — прошепотіла я. — В ритуалі… з’явилась тріщина. І ми можемо пройти крізь неї, перш ніж вона зникне назавжди. 

Тім раптом знову схилився над текстом, швидко перегортаючи сторінки. 

— Тут є згадка про "Другий ключ". Це не метафора, — його очі блищали від напруження, — це може бути реальна річ. Якщо ми знайдемо її — ми зможемо завершити те, що почала Мірелія. 

Я мовчки кивнула, хоча думки в моїй голові вирували, як шторм. Вони мали знати тільки частину. Не все. 

— І де ми маємо шукати? — запитав Дем’ян. — Де знайти цей ключ? 

Я повільно вдихнула. 

— У Рошкарі. У місці, про яке ніхто не говорить. Колишнє святилище Вартових. 

Тім стиснув зуби. Дем’ян відступив на крок.