ХХХІV розділ

АННА 

Я сиділа біля вогнища, загорнута в накидку, коли відчула знайому енергію позаду. Не треба було озиратись —  й так знала, хто наближається. 

 — Де ти була? — голос Дем’яна був спокійний, але занадто прямий, щоби не відчути підтекст. 

 Я підняла очі, зустрічаючи його погляд. Коротка пауза — і відповідь: 

 — Гуляла селищем. Хотіла трохи відпочити, побути на самоті. 

 Дем’ян не відвів очей. Він ніби зважував слова, та зрештою просто сів поруч. Він не повірив, але й не став сперечатись. 

 — Я знайшов дещо, — сказав він після короткої паузи. — Ми з Вартом дослідили стару бібліотеку. Хтось роками ховав інформацію про цей ритуал. Вирізані сторінки, змінені імена. Але деякі згадки лишились. 

 Я мовчки слухала і обличчя залишалося непроникним. 

 — Це не просто виклик магії, — продовжив Дем’ян. — Це спотворення суті. Всі, хто бере участь у цьому ритуалі, змінюються. Назавжди. І не завжди добровільно. Ті, хто його створив… знали, що роблять. 

 Я стисло кивнула. 

 — Ти думаєш, що це повториться? 

 — Я в цьому впевнений, — відповів Дем’ян. — І якщо ми не зупинимо їх — наступного разу може бути пізно. 

 — І що ти пропонуєш? — мій голос був рівний, але уважний. 

 — Разом простежити нитки. Я знаю, де може бути один із тих, хто був причетний до створення ритуалу. Але я не хочу йти туди сам. Цього разу — тільки разом. 

 Я трохи зволікала з відповіддю. У грудях ще горіло від залишкової магії, а в голові —  власна брехня. Я не знала, що болючіше: довіра чи обман. 

 — Добре, — сказала нарешті. — Разом. 

 Дем’ян ледь помітно всміхнувся. У цій згоді було більше, ніж проста відповідь. Це був перший справжній крок назустріч — у світ, де вже нічого не було однозначним. 

 *****************  

Я повільно ввійшла до кам’яного залу, що ховався під старою бібліотекою селища. Двері зникли за мною майже беззвучно — заклинання впізнало мене. Тут, у цьому сховищі, час мав іншу природу. Мовчазні стіни пам’ятали голоси тих, хто називав себе Верховними задовго до мене. 

Я запалила магічне світло — воно ледь тремтіло в повітрі, освітлюючи полиці, вкриті пилом і мовчанням. Цей архів був заборонений для інших, навіть для Тіма. Доступ сюди мала лише я. Не як Анна. А як Верховна. 

Я брехала Дем’янові. І знала, що це може розірвати те крихке, що тільки почало між нами формуватися. Але він не міг дізнатись. Ще ні. 

Я пройшла між рядами, зупинилася біля секції, позначеної старим символом — переплетенням зірки та кореня дерева. Ключ до цього розділу передавався від Верховної до Верховної, і я пригадала настанови своєї наставниці: "Шукай істину, але будь готова, що вона вб’є щось у тобі". 

Пальці знайшли потрібний сувій. Він був обгорілий по краях — хтось намагався знищити його, та магія зберегла головне. У ньому згадувався ритуал. Не просто як магічна дія. А як жертва. П'ять провидиць. Одна мета. І ключ — Верховна. Не виконавиця, а центр. 

 Я відчула, як похолоділо в грудях. Це не просто ритуал, це пастка. І я була її частиною з самого початку. 

 Я не помітила, як на очах виступила волога. Не від страху. Від гніву. І від провини. Я мала сказати Тіму. Можливо, навіть Дем’янові. Але якщо скажу — зникне все. І шанс зупинити це, і мій захист. 

 Я повільно склала сувій назад, торкнулась печаті. Ніхто не повинен знати, що я була тут. 

 Я зробила кілька кроків назад і знову опинилася в тіні. Але цього разу — з відповідями. І з тягарем, який нікому не можна було бачити. 

 Я поверталася до кімнати, мої кроки відбивалися від холодних кам'яних стін. Здавалося, кожен рух мав своє значення, кожен звук був частиною тієї тіні, що слідувала за мною. Відчуття, що я не зовсім сама, не покидало мене. В голові відлунювали слова зі знайденого сувою, і я не могла позбутися їх. 

 Вони стукали у моїй свідомості, ніби камені, що падають в глибоку воду. 

 “Верховна не повинна дізнаватися про це до кінця.” Це попередження висіло переді мною, як сталевий канат, обвиваючи мої думки. Я не могла поділитися з ними усім, що дізналася. Навіть якщо це означало втратити довіру Тіма чи Дем’яна. 

 Я сіла на ліжко, відчуваючи, як втома навалюється на мене. Ритуал, який я повинна зупинити, не був простим. Це не просто магія. Це була зміна самого буття. І я була частиною цього, не зважаючи на всі мої спроби уникнути цієї долі. 

 Моя рука інстинктивно потягнулася до медальйона, що висів на шиї. Він не був просто амулетом. Він був частиною мене. Мені залишалося лише сподіватися, що я можу контролювати його силу, а не навпаки. 

 Я дивилася в темряву кімнати, і мені здавалось, що все навколо починає стискатися. Я мала лише одну можливість. І якщо я буду помилятися, ці помилки торкнуться не тільки мене. Вони зачеплять кожного, хто буде зі мною поруч. 

 Магія. Вона могла бути моїм порятунком. І водночас — моїм прокляттям. 

 Зробити правильний вибір. Я мала лише одну спробу. І я не могла дозволити собі помилитись. 

 Я глибоко вдихнула, збираючи сили. Я знала, що завтра ми вирушимо разом. Але я також знала, що вже ніколи не зможу бути такою, як раніше. І це було лише початком.