ХХХІІІ розділ

ДЕМ’ЯН 

Верховна стояла, її погляд був різким і холодним, але разом з тим глибоко зосередженим. Вона повернула голову в бік нас, і в її очах знову з'явилася та сама внутрішня боротьба, що була такою ж частиною її, як і її магічні сили. Щось всередині мене стиснулося, коли я зрозумів, що її звільнення, хоча і було успішним, стало початком чогось нового, чогось, що ми не могли повністю контролювати. 

Тім стояв поруч, його погляд усе ще відчував напругу, але й він почав усвідомлювати, що з того моменту все змінилося. 

— Це не кінець, — сказав я тихо, все ще спостерігаючи за нею. — Вона звільнилася, але те, що вона пережила, могло залишити слід. 

Верховна злегка нахилила голову, її очі стали м'якшими, але невизначеними. Вона не зробила жодного кроку, її статура була такою, що створювала відчуття невидимої межі між нами. Я міг відчути, що щось змінилося в її суті — і я не був певен, чи зможемо ми повернути її до того, ким вона була до цього моменту. 

Вона, здається, зібралася, щоб щось сказати, але на мить замовкла. Я міг бачити, як боротьба в її очах поступово стає менш очевидною, але не зникає. Вона, як і раніше, була Верховною. Але в той самий час... частина її була змінена. 

—Все... добре? — запитав Тім, його голос був м'яким, але з явним страхом у ньому. Всі ми відчували, як невидима стіна відділяє нас від неї. 

Верховна не відповіла відразу. Вона просто дивилася на нас, і, здавалося, її свідомість не була повністю присутньою тут. Вона наче занурилася в думки, які залишалися недосяжними для нас. Вона ще була тут, але в той же час наче вже не зовсім тут. 

—  Так.... Але я... я повинна йти, — нарешті сказала вона, її голос звучав глухо, як відлуння того, що ще не повністю вийшло з тіні. Вона зробила кілька кроків вперед, ніби намагаючись відшукати в собі сили, щоб продовжити рухатися. 

Тім здивовано подивився на мене, а я відповів йому лише коротким кивком. Я не міг сказати, що відбувається з Верховною, але я точно знав одне — вона не буде такою, як раніше. Те, що ми бачили, не було просто звільненням. Це було щось більше. 

Я зробив крок вперед, зупинившись лише на мить перед нею. 

— Ти не можеш йти одна, — сказав я тихо, з гіркотою в голосі. — Якщо це дійсно ти, то нам треба діяти разом. 

Її погляд затуманився, але вона відповіла твердо: 

— Я не можу залишитися тут, — її слова були сповнені внутрішнього конфлікту. — Відкриття... Це не просто магія. Це те, що змінює все. 

Я відчув її слова, навіть якщо не міг до кінця зрозуміти, про що йде мова. Вона вказала на руїни навколо нас, і її голос став все більш серйозним. 

— Те, що відбулося тут, змінить не тільки мене. Це може змінити всіх. Якщо ми не зупинимо те, що почалося, ми не зможемо контролювати наслідки. 

Тім підійшов до неї ближче, його погляд був сповнений рішучості. 

— Ти маєш рацію. Але що саме ти хочеш робити? 

Верховна на мить знову замовкла, але потім подивилася на нас. Її очі знову стали яснішими, і її голос набув нового звучання. 

— Зараз ми маємо діяти. Все, що сталося, це лише початок. Ми повинні знайти те, що спричинило цей ритуал. І якщо ми не зробимо це зараз, все може вийти з-під контролю. 

Тепер, коли її воля знову була на місці, все стало ще більш непередбачуваним. Тім і я знали — якщо ми не розберемося з тим, що сталося, нас чекає більше випробувань, ніж ми могли собі уявити. 

Але ми були готові. Ще не зрозуміло, куди цей шлях нас приведе, але одне було ясно: те, що ми бачили сьогодні, стало лише початком нового етапу. 

Верховна зробила один крок, а потім ще один. Її рухи стали впевненішими, але в її погляді залишався сумнів, і на її обличчі можна було помітити деяку розгубленість. Вона, наче оговтавшись від магії, що досі обпікала її, нарешті зібралася з думками. 

Я спостерігав за нею, її присутність тут була настільки потужною, що важко було не відчувати кожен її крок. Тім стояв трохи осторонь, з певним страхом і сумнівами в очах. Ми всі розуміли, що цей момент — критичний. Тепер Верховна мала зробити вибір, і це було не тільки про її майбутнє, а й про те, що нас чекає далі. 

Верховна зупинилася, її погляд був сповнений рішучості, і хоча на її обличчі ще залишався відблиск слабкості, вона зрозуміла, що не може йти далі одна. Вона знала, що магія, яка її звільнила, може бути одночасно її прокляттям, якщо вона не отримає допомоги. 

— Я не можу зробити це без допомоги, — її голос був спокійним, але важким, як камінь, що висить у повітрі. — Мені потрібна ваша допомога. 

Тім і я обмінялися поглядами — короткий, але промовистий момент. У ньому читалось усе: страх, відповідальність, і — головне — згода. Ми не мали права відступити, не зараз. 

— Ми з тобою, — сказав я, і навіть здивувався, наскільки впевнено прозвучали мої слова. 

Верховна кивнула. І в цю мить щось змінилося. Повітря навколо стало щільнішим, як перед бурею. Магія, що досі тихо жевріла в її тілі, знову спалахнула — не дика і безконтрольна, як раніше, а зібрана, спрямована, готова до дії. 

***************************** 

Селище огорнула передвечірня тиша. Верховна сиділа біля вогнища, загорнута в теплу накидку. Її обличчя здавалося спокійним, але кожен рух видавав втому. Ритуал забрав у неї надто багато. 

 Тім стояв неподалік, тримаючи чашку гарячого настою, яку йому дала Марта. Він мовчав, наче боявся порушити крихкий спокій цього моменту. 

 Марта підійшла до Верховної й тихо сіла поруч. Кілька хвилин вони сиділи мовчки. 

 — Ти не повинна була заходити так далеко, — сказала Марта зрештою. Її голос був м’яким, але в ньому звучала стримана тривога. — Те, що сталося… могло закінчитись інакше. 

 Верховна повільно перевела погляд на неї. 

 — Я знала, що ризикую. Але я не могла чекати. 

 — Анно… — вперше за весь час Марта вимовила її ім’я, і Тім здригнувся.  — Ти мусиш бути обережнішою. Ти не маєш права на помилку. Не тепер. Ти не просто провидиця, ти — Верховна. Ти — остання надія для всіх нас.