ХХХІ розділ

ДЕМ’ЯН  

Кроки стихають у вогкому камінні. Повітря важке — ніби насичене старою магією, яка ніколи не вивітриться з цього місця. Здавалося, навіть час тут іде інакше. 

 Я йшов обережно, але без вагань. Вони мали бачити, що я прийшов. Один. Саме так, як їм було потрібно. 

І я побачив її першою. 

Верховна — стояла в самому центрі зруйнованого святилища. Її очі були відкриті, але порожні. Вітер грав пасмами волосся, що висіли нерухомо, наче під водою. Навколо неї — символи, вигорілі в камені, пульсували слабким світлом, утворюючи коло. Ритуал. І вона — в його осерді. 

— Не підходь, — пролунав голос. Спокійний. Хрипкий. Чужий. 

Я зупинився. Тінь від скелі ледь ворухнулася, і з неї вийшов чоловік. Обличчя — під маскою, але постава, жести, тон — усе викривлене наслідування. Імпровізація майстра, який хоче, щоб ти впізнав когось іншого. 

— Ти прийшов один, як ми й сподівались. Значить, довіряєш. Або просто… не маєш вибору. 

— Я прийшов, бо не люблю, коли чужі граються людьми, що мені не байдужі. 

— Вона вже не твоя. Вона вже наш провідник. 

Пульсація символів пришвидшилась. Верховна злегка повела головою — не свідомо. Більше, як реакція на щось всередині. 

Я вдихнув повітря, насичене попелом, магією і страхом. Але не показав ні крихти сумніву. 

— Ти ховаєшся за тінню Теркіса. Цікаво. Але я знаю, що ти — не він. І тобі знадобився його образ, щоб хоч якось вплинути на неї. 

— Ми не ховаємось. Ми повертаємо баланс. Вона — останній уламок, що заважає створити новий порядок. 

Раптово я відчув — Тім тут. Його присутність холодним подихом торкнулася моїх думок. Марта впоралася. І тепер він бачить усе те, що бачу я. 

Я зробив крок уперед. 

— Розрив ритуалу без свідомої згоди провидиці — небезпечний. Для неї. Для вас. І… для тебе. 

— А якщо вона погодилась? 

Це мене зупинило. Слова, як ніж. Вона— згодна? 

 — Ти брешеш. 

 — Подивись сам. 

 Я подивився. І на мить — коротку, як удар серця — вона зустріла мій погляд. І в її очах… не було страху. 

 Але не було й надії. 

**************  

Усередині свідомості Верховної. Простір без часу. 

Світ був розмитим, як крізь воду. Все — звуки, образи, навіть дотики — ніби проходили крізь товщу льоду. Але десь глибоко, під усім цим, щось ще жило. Стукало. Відлунювало. 

 Її тіло було нерухомим, як статуя в центрі ритуального кола. Але розум... розум пручався. 

 — Ти більше не повинна боротися, — шепотів голос. Він був одночасно лагідний і владний, як руки, що ніжно згортають петлю. — Усе вже сталося. Вони обдурили тебе. Але ми — ні. Ми просто допоможемо стати тим, ким ти завжди мала бути. 

 Він показував їй видіння: палаючі міста, руїни магічних храмів, смерть і відчай. У кожному з них — вона. Та, яку він хотів створити. Провидиця, очищена від болю. Мудра. Але сліпа до себе. 

 «Ні», — прошепотіла вона подумки. Ледь чутно. Ледь помітно навіть для себе. 

 — Ти вже сказала «так», — відповів голос, тепер жорсткіший. — Твоя воля похитнулась. Достатньо, щоб ритуал закріпився. Тепер ми можемо показати тобі істину. Не треба боятись. Залиш своє ім’я, свою пам’ять. Тут вони більше не потрібні. 

 Знову — спокуса. Знову — втома. Але щось у ній упиралося. Десь у глибинах себе вона бачила обриси облич: хлопчик, який сміється на березі річки. Чоловік, що простягає руку в темряві. Людина в каптурі, яка кличе її по імені... але цього імені вона не чула. 

 — Це твої прив’язки. Їх треба відпустити. 

 — Це… мої корені, — вирвалося подумки. І цей шепіт зламав ритм ритуалу. 

 На мить світ здригнувся. 

 Вогні довкола неї зблиснули хаотично, кілька символів згасли. За зовнішнім колом ритуалу, той, хто керував усім, миттєво напружився. Він зрозумів: щось не так. Вона ще не його. 

 Але зволікати вже було пізно. Усередині неї — воля проростала знову. Не ім’ям. Не спогадом. А звуком серця, яке не скорилось. 

Тінь, що стояла в центрі, повільно розслабила руки, тримаючи кілька магічних амулетів, які раніше світлішали від енергії. Це було не так, як зазвичай. Він відчував, як земля під ногами вібрує — ритуал починає давати тріщини. 

— Ні, — прошепотів він, стискаючи кулаки. — Не зараз… 

Навколо нього відлунювали змінені магічні хвилі, і він бачив, як її сила знову просочується з усіх щілин, які він так ретельно ізолював. Верховна... вона була ще не його. Вона була їхня. 

Він швидко підняв руки, виводячи нові символи в повітрі, розширюючи коло, додаючи ще один рівень захисту навколо неї. Вогні навколо почали спалахувати яскравіше, і магія, що їх утримувала, почала стабілізуватися. 

 — Ти не можеш відпустити це, — тихо сказав він, дивлячись у порожні очі Верховної. Вона була за гранню, але ще не повністю втрачена. Вся її воля зараз вела боротьбу з ним, з ритуалом, з власною сутністю. — Ти потрібна нам. Ти хочеш цього. 

Але його слова не досягали її свідомості. 

Зробивши кілька рухів, він навів ще одну сферу енергії, сплітаючи її навколо Верховної. У момент, коли магія намагалася прорватися, він відчув, як тіло Верховної, немов відключене, знову завмерло, а її свідомість ковзає в темряву. 

І все ж, щось всередині її залишалося. Щось, що не давало повністю поглинути її. І це його лякало. 

— Вона ще не наша, — прошепотів він крізь зуби, коли символи на каменях почали перериватися, не витримуючи боротьби її волі з нав’язуваним контролем. 

Він знову почав малювати у повітрі нові руни, вже більш агресивно, відчуваючи, як втрачена стабільність ритуалу може призвести до катастрофи. 

— Я не дам їй вирватися, — голосно, з таким твердим переконанням, наче навіть світ навколо нього не мав права заперечувати. Він зібрав енергію в один великий вибух і на мить коло знову стало непереможним, а її воля — лише піщинкою, що не в силах протистояти шторму.