ХХХ розділ

ДЕМ'ЯН 

Тім мовчав, але я бачив, як у ньому кипить все — злість, тривога, бажання кинутись і змінити все силою. Але саме це і хотів той, хто стоїть за всім. Емоції — найкраща пастка. 

 — Ми не маємо права на помилку, — продовжив я. — Якщо він хоче мене — добре. Я піду. Але не без захисту. 

 — І що ти пропонуєш? 

 Я розгорнув маленький шкіряний згорток, який завжди тримав при собі. У ньому — кілька артефактів. Захист, пам’ять, відбиток, згусток. Старі речі, але надійні. Витягнув два. 

 — Це печатка контролю поля. Коли я активую її, навколо мене створиться простір, де не діє зовнішня магія. Але лише на п’ять хвилин. І лише один раз. 

 — А друге? 

 Я розгорнув срібну нитку з вузлами — тонку, майже невидиму, якщо не знати, куди дивитись. 

 — Зв’язок. Через неї ти зможеш бачити й чути все, що відбуватиметься навколо мене. І я знатиму, що ти поряд, навіть якщо тебе не буде видно. 

 Тім обережно взяв кінець нитки, і ми одночасно зав’язали вузол — невеликий, але потужний. Магія легенько пройшла крізь нас, поєднуючи наші енергії. 

 — Ми маємо знати, з чим маємо справу, перш ніж я піду. Є час дізнатись хоч щось про того, хто за цим стоїть? 

 Тім кивнув. 

 — Я звернуся до Марти. Вона працювала зі слідами ритуалів переходу. Якщо хтось може розпізнати почерк мага — то вона. 

 — Добре. А я... — я подивився на медальйон. — Я навідаюсь до того, хто раніше вже торкався таких речей. До Варта. 

 Тім стиснув зуби. 

 — Ти йому довіряєш? 

 — Ні. Але він любить грати в загадки. А ця — надто красива, щоб він її пропустив. 

 Я поклав медальйон у внутрішню кишеню, відчуваючи, як він ледь тремтить, мовби дихав. Ми з Тімом ще раз переглянулися. 

 — Повернемось до вечора. Якщо ні — діємо за запасним планом. 

 — А якщо все піде не так? 

 Я злегка усміхнувся. 

 — Тоді ми перестанемо грати за їхніми правилами. 

**************************************** 

Тім ішов швидко, майже біг. У повітрі ще висіла напруга від сліду магії, і кожна секунда зволікання могла коштувати їм дорого. Марта жила на околиці — не тому, що любила тишу, а тому що шум від її ритуалів лякав сусідів. 

Коли він постукав у двері, вони самі прочинилися — характерна ознака, що Марта знала, хто прийде. 

— Ти приніс мені щось цікаве? — пролунало зсередини. 

Тім зайшов без запрошення — ритуальна межа вже впізнала його. Він поклав перед нею змінений амулет переходу, який скопіював перед тим, як Дем’ян забрав оригінал. 

Марта підійшла, не торкаючись речі, лише вдивляючись. Її зіниці розширилися, як у кішки, що побачила рух у темряві. 

— Він старий. І дуже тонкий. Його створювали не для переходу, а для викрадення через злиття з енергією жертви. Бачиш ці лінії? Це не просто перенесення, це викривлення волі. 

 — Ти можеш дізнатися, хто це зробив? 

 — Не можу сказати точно. Але є лише троє магів, які знають цей тип плетіння. І всі вони — або мертві, або вигнані. 

 Тім нахилився ближче: 

 — Назви їх. 

 Марта вдихнула повітря, як отруту: 

 — Григор Теркіс. Аврелій Клен. І… Варт. 

*******************************************  

Будинок Варта не мав адреси. Ніколи не мав. Його можна було знайти лише тоді, коли він хотів, щоб його знайшли. Але сьогодні мені пощастило — чи, може, не дуже. 

 Провулок, який вів до закинутої бібліотеки, здався знайомим. Камені на стіні змінили малюнок, коли я торкнувся їх — знак, що він прийме мене. 

 Я увійшов. 

Усередині — темрява, затягнута тінями. Повітря пахло димом, старим пергаментом і чимось, що не мало назви. З глибини кімнати до мене долинув голос: 

— Ти прийшов. І не з порожніми руками. 

Варт з’явився з тіні, як завжди — несподівано, але без жодного звуку. Він був високий, худий, одягнутий у довгу мантію, яка змінювала кольори залежно від того, під яким кутом дивитись. Волосся — срібне, як попіл, очі — без зіниць, лише світло і темрява в одному. Він завжди виглядав так, ніби частково існує в іншому світі. 

— Покажи. 

Я дістав медальйон. Він посміхнувся, і це була усмішка людини, якій щойно підкинули найцікавішу задачу століття. 

—  Цей залишили… із повідомленням. 

 Варт торкнувся амулета лише кінчиком нігтя, і з ним ніби щось заговорило. 

 — Це не просто виклик. Це відбиток. Відбиток свідомості. Той, хто це зробив, хотів, щоб тебе впізнали. І хотів, щоб я — теж. 

 Я напружився. 

 — Ти знаєш, хто це? 

 Він кивнув повільно. 

 — Я знаю, хто міг це зробити. Але скажу тільки одне: ти знову вліз у гру, Дем’яне, яку свого часу сам же й зруйнував. 

 — Конкретніше. 

 — Повернувся один із тих, кого ми вважали знищеним. Не сам. І не з однією метою. 

 Я стиснув щелепи. 

 Варт підвів голову, поглянув на мене знизу вгору, і вперше за довгий час його голос був не спокійним, а майже тривожним: 

 — Якщо це він — ти вже запізнився. 

 ******************** 

Уже був вечір. Я чекав у покинутій каплиці за містом. 

Старі дерев’яні двері за мною зачинилися самі — м’яко, без скрипу. Усередині було темно, але я знав, що Тім уже там. Його присутність відчувалась ще на підході — напружена, мов стислий пружиною клинок. Він сидів на лаві біля вікна, в руках крутив срібну нитку, яка ще зберігала залишки нашого зв’язку. 

 — І? 

 — Це техніка Теркіса, — сказав я, не сівши. — Але Варт запевнив: Теркіс мертвий. І не просто мертвий — спалений з відривом зв’язку. Його магія не мала б залишків. 

 Тім підвів погляд. Повільно. 

 — Я знаю. Сам бачив його тіло. Тоді виходить хтось використовує його ім’я. Або його методику. 

 — Або його тінь, — додав я. — Стара техніка відбитку свідомості. Хтось залишив у медальйоні не лише сигнал — а почерк. Дуже персональний. Як карикатура на Теркіса. Це був виклик. Для нас обох.