ХХІХ розділ

ДЕМ’ЯН 

Я глибоко вдихнув, відчуваючи, як серце б’ється швидше. Ні, я не можу зупинитися. Це майбутнє було мені призначене, і я мав знайти спосіб, щоб переконати її йти по ньому разом зі мною. 

Тривога, яка не полишала мене, посилилася, коли Тім підійшов до мене, його обличчя спотворене невідомим страхом. 

— Дем'яне, Верховна зникла, — сказав він, його голос низький і тривожний. — Можливо, її хтось викрав. 

Слова Тіма були, як удар блискавки, що пронизав усе моє тіло. Я миттєво забув про всі думки, які кружляли в моїй голові, і зосередився на тому, що сказав він. 

— Як це сталося? — я не зміг стримати запитання, яке вирвалося автоматично. 

Тім швидко оглянувся, переконуючись, що навколо немає нікого, хто міг би нас почути. Потім він відповів: 

— Все сталося дуже швидко. Ми думали, що вона почне своє видіння, а після усі насолоджуватимуться прекрасним святом, але потім… потім її просто не стало. Я не знаю, чи це випадково, чи хтось спеціально її викрав, але її немає, і всі відчувають, що щось не так. 

 Моя голова заповнилася хаосом. Я не міг повірити, що це відбулося. Верховна тепер зникла, і все виглядало так, ніби саме це і було частиною якогось складного плану. Я відчував, що її зникнення не просто випадковість, а частина чогось значно більшого. 

 — Ти певен, що її викрали? — запитав я, намагаючись зберегти спокій. 

 Тім кивнув, його обличчя стало ще серйознішим. 

 — Це не просто зникнення. Усі, хто був поруч, кажуть, що відчули, як щось змінилося в атмосфері. Ніби її сила була забрана. Це не звичайне зникнення. 

 Я знав, що потрібно діяти швидко. Якщо її дійсно викрали, це означало, що хтось, ймовірно, зацікавлений у її силі, і це ставило нас усіх під загрозу. Моя місія стала ще більш важливою, і я мав зробити все, щоб знайти її. 

— Ми маємо знайти її, — сказав я, вже вирішуючи, що буду діяти без вагань. — Усі наші плани тепер змінюються. Тім, будь готовий до того, що нам доведеться зіткнутися з чимось набагато більшим, ніж ми собі уявляли. 

Тім кивнув, і ми разом пішли до того місця, де Верховна мала бути. Тривога в моєму серці не відступала, але я не мав права на розгубленість. Все тільки починалося. 

Ми наближались до місця, де востаннє бачили Верховну. Здавалося, сама земля тут щось знала. Тиша була надто глибокою, як перед вибухом — наче все чекало. 

 Я зупинився. Глянув униз. 

 Трава була припалена, ніби по ній пройшло щось сильне, але не з нашого світу. Повітря бриніло залишками сили — чужої, хижої, спотвореної. Я відчув, як щось тисне на груди. Магія залишила тут слід, і я мав намір його прочитати. 

 — Не заважай, — сказав я Тіму і опустився навколішки, торкаючись долонею обпаленої землі. 

 Закрив очі. 

 “Покажи мені те, що було приховане. Відкрий слід, який хочуть стерти.” 

 Хвиля холоду пройшла крізь моє тіло. Картинка спалахнула в моїй свідомості — тінь, що з’явилась з нізвідки, обійняла її магією і… вирвала. Вирвала, як серце з грудей. Верховна навіть не встигла закричати. Імпульс сили, схожий на вир, поглинув її — і все зникло. 

 Я відкрив очі. Серце калатало. 

 — Це не просто викрадення, — прошепотів я. — Це було щось сплановане. Пастка. І вона спрацювала. 

 Тім стиснув кулаки. 

 — Хто міг це зробити? Хто достатньо сильний, щоб нейтралізувати Верховну? 

 Я подивився йому просто у вічі. 

 — Той, хто знає її краще, ніж ми думали. Той, хто вміє приховувати свою силу… і чекати. 

 Пауза. В голові вже складався план. 

 — Ми не просто знайдемо її, Тіме. Ми змусимо його вийти з тіні. 

 Магія в мені закрутилась, як буря, й я відчув, що наступні кроки змінять усе. Але я був готовий. Я мусив бути. 

 Я знову торкнувся землі — тепер обережніше, намагаючись відчути не силу, а напрям. Сліди магії залишаються в просторі, як запахи — тонкі, непомітні для звичайного сприйняття, але ті, хто вміє шукати, можуть їх знайти. 

 Сюди… 

 Я підвівся й пішов ледь убік, туди, де, здавалося, нічого немає. Проміжок між двома деревами, кілька сухих гілок, старий пень. 

 Але там, серед опалого листя, щось блиснуло. 

 — Тут, — тихо сказав я, нахиляючись. 

 Тім присів поруч, а я обережно витягнув зі сміття круглий предмет. Медальйон. Золотистий, із візерунками, які змінювались, наче текли, коли на них дивитися. Але головне — він був живим. Насиченим залишковою енергією. 

— Ти впізнаєш це? — запитав я. 

Тім здригнувся. 

— Це… це амулет переходу. Але він змінений. І дивись… — він простягнув руку до медальйона, але в ту ж мить той ніби зашипів, опаливши повітря магією. 

Я утримав його пальцями, хоч жар проколов шкіру. 

— Хтось залишив його тут не випадково. Це не просто слід. Це виклик. 

Я підніс медальйон ближче до очей. Символи змінились. Тепер вони складались у слова. 

“Прийди, якщо хочеш її повернути.” 

 Ми з Тімом переглянулись. Слова зникли, ніби їх ніколи не було. Магія спала. Але ми вже знали: нас чекають. І це пастка, про яку нас попередили в обличчя.