ХХV розділ

ДЕМ'ЯН

Я йшов до селища, відчуваючи, як усе навколо мене потихеньку розпадається. Бібліотека не дала нічого нового, і хоча я все ще вірив у свою здатність розплутати цей клубок, з кожним кроком мої сумніви ставали все глибшими. Відсутність слідів, порожні сторінки, старі книги — все це ставало мені все менш зрозумілим. Я шукав більше, ніж відповіді, я шукав правду. Але з кожним моментом розумів, що ця правда — не така проста, як здається.  

Крокуючи через темні вулички селища, я почав помічати, як мої почуття змінюються. Це стало важко ігнорувати. Моя увага до Анни, її слова, її погляд... все це не залишало мене байдужим. Чим більше я дізнавався про неї, тим більше розумів, що це не просто робота або обов'язок. Я вже не міг сприймати її лише як союзника, співрозмовника або партнера. Вона була чимось більшим. Це, можливо, була помилка, але я не міг від цього втекти. 

Навіть Софія відійшла на другий план, хоча наше весілля мало бути лише формальністю, домовленістю. 

Іноді відчуття приходять, коли найменше їх чекаєш. Я зрозумів, що закохався. І з кожним кроком, що вів мене до неї, моє серце билося все сильніше. 

Можливо саме про це говорила Верховна? Моє серце уже належить Анні, а домовленість із Софією не дає нам шансів бути разом. Чи означає це, що я маю вибрати щось одне? Мабуть, тут допоможе Верховна провидиця. 

І ось, я стою перед дверима, які ведуть до Верховної, з усіма своїми сумнівами та надіями, що вона, можливо, розкриє хоча б частину правди. Але переді мною з'явилася Анна. 

Її слова звучали, як удар. Верховна більше не приймає. Я не одразу зрозумів, чому це важливо, але потім усвідомив. Вона знала більше, ніж говорила. І, схоже, вона точно знала, хто така Верховна. Вона не просто тримала це в таємниці від мене. Вона надійно ховала це, точно розуміючи, чому не можна довіряти всьому, що я хотів би знати. 

Моя підозра стала ще сильнішою, і водночас я відчув певну розгубленість. Я зрозумів, що вона вже давно володіє більшою частиною  інформації, а я досі шукаю відповіді у темряві. Її погляд, її впевненість — все це натякало, що вона контролює більше, ніж мені хотілося б вірити. 

Я дивився на неї, намагаючись побачити в її очах хоча б натяк на те, що вона готова сказати більше. Але я бачив лише закриті двері та холодну стіну. Вона тримала це все під контролем, і в той момент я зрозумів, що, можливо, я ще не готовий до цієї правди. Але як би там не було, я вже не міг відступити. Приховувати більше нічого.  

Я мовчки дивився на Анну, намагаючись розібратися в своїх почуттях і в ситуації, що ставала все більш заплутаною. В її очах не було ані жалю, ані пояснень. Лише холодна впевненість. Я знав, що вона обережно вибирає слова, і я почав усвідомлювати, що вона не тільки контролює інформацію, але й мене. 

— Ти знаєш хто вона? - запитав я.  

Анна лише відвела погляд. 

— Чому? — зрештою вимовив. — Чому ти не можеш сказати мені правду? Це ж стосується нас усіх. Чому приховуєш, водиш мене за ніс? 

Анна знову подивилася на мене, але її погляд був настільки суворим, що я зрозумів: не має сенсу питати. Вона не відповіла. Її мовчання було відповіддю. 

Я відчув, як серце починає битися швидше. Це було більше ніж просто розчарування — це було відчуття, що я опинився в пастці, з якої не зможу вибратися. І саме в той момент я зрозумів: вона не лише приховує правду. Вона відчуває, що я можу стати загрозою, якщо дізнаюсь все. 

— Ти хочеш, щоб я відступив? — спитав я, намагаючись зберегти спокій. — Щоб я просто залишив усе як є? 

Анна не відповіла одразу. Вона просто стояла переді мною, і в її погляді знову промайнув той самий холодний вираз, який я бачив, коли вона говорила про свою таємничу роль у всій цій історії. 

— Ти все ще не розумієш, — тихо сказала вона. — Ти все ще вважаєш, що можеш контролювати цю ситуацію. Це набагато більше. У Верховної немає шансу на помилку. 

Я відчував, як мої руки стають важкими від невидимого тиску її слів. Вона завжди була на кілька кроків попереду, а я був просто частиною її плану. І найгірше, що я починав це розуміти. 

— Я не можу просто відступити, Анно, — відповів я з твердою рішучістю. — Я не можу залишити це все без відповіді. І я не можу... не відчувати того, що я відчуваю до тебе. 

Вона замовкла на мить, немов відсторонюючись від моїх слів. Я розумів, що не можна відмовлятися від власних почуттів, але одночасно я відчував, як ці почуття стають ще одним ланцюгом, який обвивав мою душу. 

— Ти не можеш змусити мене сказати більше, ніж я готова дати, Дем’яне, — нарешті сказала вона. — І ти не можеш змусити себе впоратися з тим, що відбувається навколо тебе. 

Я зробив крок назад, відчуваючи, як усі мої сумніви, страхи й почуття змішуються в одну велетенську хвилю. Я не знав, що робити далі, але одне було ясно: я більше не міг бути таким, яким був раніше. 

Анна повернулася і зробила крок до дверей, немов готова залишити мене на місці. Її спокій, її мовчання — все це стало нагадуванням про те, як важко мені буде вийти з цього лабіринту. Але я не міг іти назад. Я не міг просто віддатися її таємницям. Вона була ключем до всього цього, і я не міг дозволити їй йти, не отримавши відповіді на свої питання. 

— Анно! — крикнув я, але вона не обернулася. Тільки її постать зникла за дверима, а я залишився на порозі, розриваючись між бажанням дізнатися правду і тим, що з усіх сил старався залишити це все позаду.