ХХІІІ розділ

Минали дні, ми продовжували шукати зачіпки. Хто така Верховна, чому вона переховується у місті та де її знайти? 

Дем'ян, здається, вже звик до нашої гри. Він не ставив зайвих питань, не підозрював нас відкрито, але я бачила, що він усе ретельно аналізує. Ми не могли дати йому справжніх слідів, поки не з’ясуємо, що йому потрібно від Верховної. 

— Я знайшла дещо, - сказала, коли ми знову зібралися разом. 

Дем'ян підняв голову, зацікавлено дивлячись на мене. Тім залишався трохи осторонь, ніби дозволяючи мені вести цю розмову. 

— Є людина, яка бачила жінку, схожу на опис Верховної, - почала я, спостерігаючи за реакцією Дем’яна. - Вона приходила до одного старого антиквара кілька тижнів тому. Обличчя було приховане. Але я думаю, що там ми щось знайдемо. 

— І що вона там шукала? - запитав Дем’ян. 

— Щось пов’язане з артефактами, - сказала невпевнено, додаючи деталей, яких насправді не існувало. — Нам варто поговорити з ним. 

Тім ледве помітно хитнув головою, подаючи знак, що треба діяти обережно. Дем’ян задумався, а потім кивнув. 

— Тоді не гаймо часу. 

Він не знав, що антиквар — наш союзник, а вся історія — лише спосіб відволікти його увагу від справжніх слідів Верховної. Але чи довго нам вдасться водити його за ніс? 

Ми вирушили до антиквара, який, звісно, не мав жодного стосунку до Верховної. Але він був у грі, завдяки моєму попередньому візиту. Тім ішов поруч, склавши руки на грудях, і мовчав. Я знала, що він не до кінця схвалює цю брехню, але й розумів — іншого вибору в нас поки що немає. 

 Дем’ян мовчав, але я відчувала напругу, яка від нього виходила. Він щось запідозрив? Чи просто втомився від безплідних пошуків? 

 Крамниця антиквара знаходилася на старій вулиці, вкрита тонким шаром пилу часу. Двері рипнули, коли ми зайшли всередину. Запах старих книг, металу й лакованого дерева заповнив простір. 

За прилавком стояв літній чоловік у круглих окулярах з скельцями, що нагадували збільшувальне скло. Він підвів погляд і одразу ж заговорив, ніби чекав нас. 

 — О, знову ви. Що цього разу шукаєте? 

 Я відчула, як Дем’ян уважно спостерігає за нашою взаємодією. 

 — Ми шукаємо інформацію про жінку, яка заходила до вас нещодавно, — сказала я. 

 Антиквар піджав губи, роблячи вигляд, що пригадує. Потім витер руки об полотняний фартух і нарешті заговорив: 

 — Було щось таке... Темноволоса, впевнена в собі. Вона питала про старовинні книги, про символи, пов’язані з ритуалами зникнення. 

 — І що ти їй сказав? — Дем’ян нахилився ближче, його голос звучав рівно, але в очах з’явився інтерес. 

 Антиквар театрально зітхнув. 

 — Сказав, що якщо вона справді шукає такі речі, то їй варто піти до покинутого монастиря на околиці міста. 

Я ледве стримала посмішку. Ми з Тімом саме це і придумали — монастир, у якому давно не було нічого, крім уламків каміння. Але для Дем’яна це звучало досить правдоподібно. 

— Вона пішла туди? — запитав він. 

— Не знаю, — розвів руками антиквар. — Вона просто подякувала й вийшла. 

Дем’ян перевів погляд на мене. 

— Значить, наш наступний пункт — монастир. 

Я кивнула, хоча чудово знала, що там ми нічого не знайдемо. Але головне — відвести його якомога далі від справжнього сліду.  

Ми вирушили до покинутого монастиря, розташованого на околиці міста. Кам'яні стіни, що колись були частиною величної споруди, тепер вкривалися мохом, а вітер гуляв крізь вибиті вікна, немов шепочучи забуті молитви. Сонце вже схилялося до горизонту, кидаючи довгі тіні, що змушували мене ще гостріше відчувати пастку, яку ми самі ж і створили. 

— Що ти знаєш про цей монастир? — запитав Дем’ян, уважно роздивляючись будівлю. 

— Колись тут жили відлюдники, які вивчали магічні ритуали, — відповіла я, підготувавши цю легенду ще зранку. — Але з часом місце покинули, і воно перетворилося на руїну. 

— І тепер Верховна чомусь мала б сюди повернутися? — Дем’ян звузив очі. 

— Якщо вона шукала знання про ритуали зникнення, то це було б логічним кроком, — втрутився Тім, підтримуючи мою версію. 

Дем’ян не став заперечувати. Він пішов уперед, акуратно обходячи уламки каміння. 

Ми обшукали головну залу, де на підлозі досі виднілися залишки старих символів. Потім рушили до заднього двору, де колись, мабуть, були келії. Я нарочито провела рукою по стіні, залишаючи позаду слід у пилюці. 

— Тут нічого немає, — зрештою сказав Дем’ян, обернувшись до нас. — Ви впевнені, що вона взагалі тут була? 

Я вдала задумливий вигляд. 

— Якщо вона не тут, то, можливо, щось залишилося... — я обережно нахилилася до купи розкиданих уламків і провела пальцями по каменю, ніби намагаючись щось відчути. Насправді ж мені потрібно було витягнути підготовлений нами "артефакт" — старий шматок металу з вигравіруваними символами, який я зранку заховала тут разом із Тімом. 

— Ось, — прошепотіла я, піднімаючи знахідку. 

Дем’ян миттєво опинився поруч. 

— Що це? 

Я зробила вигляд, що ретельно його вивчаю. 

— Схоже на частину ритуального предмета... Якщо Верховна справді була тут, можливо, вона використовувала це для якихось магічних досліджень. 

Дем’ян узяв "артефакт", провів по ньому пальцями. Я затримала дихання — якщо він щось запідозрить, вся наша гра може розвалитися. Але зрештою він лише кивнув. 

— Можливо, це слід, який ми шукали. 

Тім обмінявся зі мною швидким поглядом. Ми знову зуміли відвести його від правди. Але як довго це ще триватиме? 

Дем’ян ще раз уважно оглянув «артефакт», потім підняв погляд на мене. 

— Якщо це частина ритуального предмета, то варто дізнатися, для чого він використовувався, — сказав він. 

Я ледь помітно кивнула. 

— Є людина, яка може нам допомогти, — втрутився Тім, майстерно підтримуючи гру. — Маг, що займається артефактами. 

 Дем’ян скептично примружився.