ХVІІІ розділ

ДЕМ’ЯН 

Я вийшов із будівлі, де щойно говорив із Верховною, відчуваючи, як її слова продовжують звучати у голові. Вона не дала прямих відповідей, але я розумів, що зробив важливий крок. Я був частиною цієї гри, але наскільки велика моя роль? І яку ціну доведеться заплатити за вибір?  

Мій шлях лежав до провидиці Марти — жінки, яка знала набагато більше, ніж здавалося. Якщо хтось і міг розповісти про Верховну більше, ніж вона сама дозволяла, то це була Марта. 

Провидиця чекала на мене в маленькому будинку на околиці. Її оселя була скромною, але відчувалася сильна магічна енергетика, що пронизувала кожен куточок. Я переступив поріг і відчув, як у повітрі вирує щось незриме, ніби спогади, що лишилися тут з давніх часів. 

— Ти прийшов за відповідями, — промовила Марта, навіть не повертаючись. Вона стояла біля вікна, крізь яке пробивалося сутінкове світло. — Верховна не скаже тобі того, що хочеш почути. Але я можу.  

Вона повернулася до мене, і її очі, здавалось, бачили наскрізь. 

— Розкажи мені про неї, — попросив. — Я хочу зрозуміти, хто вона насправді. 

Марта сіла за стіл, жестом запрошуючи зробити те саме. 

— Верховна не завжди була тією, кого ти бачиш сьогодні. Колись вона була лише дівчинкою, що вірила у справедливість. Але світ був не таким милосердним.  

Вона зітхнула і, здається, заглибилася в спогади. 

— Її батьки були видатними магами. Вони знали про пророцтво, яке могло змінити все. Але ті, хто боявся його здійснення, прийшли по них. На її очах їх убили. Вона була ще дитиною, але вже тоді зрозуміла: світ не пробачає слабкості.  

Я мовчки слухав, відчуваючи, як кожне слово накочує хвилею усвідомлення. 

— Вона вижила, бо її сховали. Вбили усіх в домі, навіть дітей. Але це був лише початок. У шістнадцять вона стала Верховною. Надто юною, щоб нести такий тягар, але надто сильною, щоб його відкинути. Відтоді вона захищає своїх людей, ризикуючи власним життям. Не раз на неї полювали, не раз вона втрачала близьких. Але вона все ще стоїть. 

— Вона не здається, — тихо сказав. 

— Вона не має права на це, — відповіла Марта. — Верховна завжди одна. Але це її вибір.  

Я задумався. Не розумів, що ця історія не просто розповідь — це пояснення того, чому Верховна така, як є. Вона не тільки керує, а й віддає себе без залишку. 

— Ти маєш намір залишитися поряд із нею? — раптом запитала Марта. 

Я не відповів одразу. Але всередині вже знав відповідь. 

— Я ще не знаю, що буде далі, — сказав. — Але я не збираюся відступати. 

Марта усміхнулася. Вона знала все. Навіть про пророцтво, але змовчала, даючи можливість та час, щоб визначити чи готовий я це прийняти. 

— Тоді подбай про неї так, як вона піклується про всіх нас. Вона цього ніколи не попросить, але це не означає, що вона не потребує підтримки. 

Я мовчки кивнув. Я прийшов сюди за відповідями, і тепер знав, що маю робити. 

Я вийшов із дому Марти, занурений у думки. Історія Верховної ще довго звучатиме у моїй голові. Я завжди розумів, що вона особлива, але тепер знав, чому. 

Вузькою вуличкою мені назустріч йшла Анна. Впевнений, вона помітила мене ще здалеку, але не спинилася, впевнено крокуючи вперед. Її постава була як завжди пряма, обличчя спокійне, проте я бачив: вона втомлена. 

— Ти виглядаєш так, ніби не спала кілька днів, — промовив я, коли ми зупинилися один навпроти одного. 

Анна злегка усміхнулася. 

— Ти переоцінюєш мій стан. 

— Ні, просто добре спостерігаю. 

Я уважно подивився на неї, ніби оцінюючи, наскільки її відповідь правдива. 

— Все ще тримаєш усе в собі, так? 

Анна не відповіла. Я думаю, вона не любила розмов про себе, особливо коли хтось намагався заглянути глибше, ніж вона дозволяла. 

— Я можу про себе подбати, — сухо сказала вона. 

— Звісно, можеш, — погодився я. — Але це не означає, що маєш робити все сама. 

Вона скептично глянула на мене, але я лише знизав плечима. 

— До речі, я тут, щоб нагадати тобі про вечерю. 

Анна підняла брову. 

— Ти так впевнений, що я не передумаю? 

— Ну, ти ж сама запропонувала, — в моєму голосі пролунав ледь помітний натяк на усмішку. — Було б нечесно з твого боку відмовитися. 

Анна зітхнула. Вона справді пам’ятала свою обіцянку, хоча зараз здавалося, що ця вечеря—останнє, на що в неї є сили. 

— Якщо тобі це так важливо... 

— Я радше скажу, що це важливо для тебе, — перебив я. — Хоч раз відпочити, відволіктися. 

Вона не відповіла одразу. 

— Гаразд. Але без зайвих питань. 

— Як скажеш. 

Я зробив крок назад, але ще раз оглянув її обличчя. 

— І все ж… постарайся трохи відпочити. 

Анна кивнула, не коментуючи, і пішла своєю дорогою. А я залишився стояти на місці, спостерігаючи, як вона зникає в сутінках.