ХV розділ

АННА 

Я оглянулася — і завмерла від жаху. Усе тіло наповнилося страхом: кожна клітина, кожен м’яз. Я знала, що зустрінуся з ним, але не розуміла, що можна від нього очікувати, але була впевнена: так просто Тимур мене не відпустить. 

— Ого, пташечка сама прилетіла у моє гніздо, - промовив він. — не очікував, хоча зізнаюся завжди знав, що ти сама потрапиш у мої руки. 

— Так все ж таки це ти викрав дівчат? Для чого? 

Він посміхнувся. 

— Хочеш дізнатися мої мотиви?  

— Хочу, - впевнено сказала я. 

— Взагалі, іншого від тебе і не очікував. Ти завжди любиш сунути свого носа не у свої справи. 

— Якраз навпаки. Це моя справа. Мені доручили знайти цих дівчат. І я це зробила. 

Тимур насмішкувато похитав головою. 

— Але ти ж знала куди йдеш. Сама, без захисту і сили. Не боїшся? Я тут можу зробити з тобою все, що тільки захочу. Але зізнаюся чесно не тебе очікував побачити. 

Після його слів стало не по собі. Його голос змусив мене напружитися. Я розуміла на що йшла. Якщо раптом щось станеться, я не зможу захистити себе. 

— І кого ж ти очікував побачити? - запитала. 

— Я сподівався що сама Верховна відвідає мене особисто. Все ж це її дівчата, але схоже їй байдуже на них, оскільки вона прислала лише тебе. Та мені подобається такий подарунок від неї. Нарешті час помсти прийшов. Я відплачу тобі сповна. 

Його очі загорілися зловісним вогнем. І поки я намагалася сказати хоч щось, Тимур боляче вдарив мене по обличчю. 

— Знаєш за що я тобі мститиму? Впевнений, що так. Давно чекав цього. 

Я розтулила губи, намагаючись щось сказати, але він ударив знову. Було боляче. Нестерпно боляче. Усе тіло пронизало болем. Я хитнулася, але втрималася на ногах. Я розуміла, що рано чи пізно він мене знайде і тоді відіграється по повній. І сьогодні такий день настав. У найманців немає честі і якщо ти перейшов їм дорогу, то вони запам’ятають це назавжди. І саме це колись зробила я. 

— Подобається? Впевнений, що ні, але хто тебе врятує. Ти сама. 

І знову удар. Я зціпила зуби. Я трималася як могла, але після чергового удару все ж ноги підкосилися. Єдиної думкою було лише, щоб з дівчатами все було добре. 

 Кров стікала по обличчю, тіло боліло і нило від ударів, а Тимур все ніяк не зупинявся. Його шалені, божевільні очі ніби світилися у темряві. 

Хотілося кричати, але я мужньо мовчала. Лише сльози скочувалися по обличчю. Хотілося закрити очі і більше не відчувати біль. І саме це я зробила. І тоді на межі свідомості я побачила...... 

Дем’яна. 

Чи це може моя уява намалювала його образ я вже й не знаю. Мені стало спокійно і легко. Темрява прийшла, щоб забрати мене. І я піддалась їй. 

ДЕМ’ЯН 

Вона лежала і стікала кров’ю. Уява вимальовувала різні сценарії: один гірший від іншого. Хотілося вірити, що ми встигли. Але її непорушне тіло говорило про інше. 

 Мене засліпила злість. Я був готовий стерти все у порох. Як він міг відібрати її у мене? Ніколи цього не пробачу. Моя сила вирвалася і накрила собою Тимура. Добре ж його потріпало — і я був цьому радий. 

— Забирай Анну і дівчат. Я відкрию вам портал, - сказав до Тіма. — А з цим я сам розберуся. 

Думки хаотично крутилися в голові, уява малювала різний хід подій. Я уже знав, що на нього чекає. Я відправлю його у найгірше місце у світі — у частину забороненого сектору, туди, де маги тримають усіх небезпечних і божевільних злочинців. Він давно мав там опинитися.  

Смерть легке для нього покарання. Я змушу його совість пробудитися і кожну годину, кожну хвилину згадувати усі злочини. Я створю для нього найгірші умови. Провина точитиме його зсередини усе життя. А жити він буде довго. Це вже я йому забезпечу. Він благатиме про смерть, але ніхто, крім мене не зможе відібрати його життя. 

Минуло декілька днів. Я не міг зосередитися на роботі. Мої думки були лише про неї. Я зневажав себе за власну слабкість. Слабкість її відпустити... але так і не зміг цього зробити. Вона жила у думках, у мріях, у серці.  

Не хотілося нікого бачити, я бажав самотності. Невже справді причарувала мене тоді?. Влізла у душу і забрала її собі? І від цього було лише гірше.  

Настане день, коли я все ж зможу її відпустити, але це буде не сьогодні. 

Я стискаю в руках склянку, але навіть міцний алкоголь не допомагає заглушити бурю в голові. Думки повертають мене назад, до тієї ночі. Анна лежала без руху, її темне волосся розтікалося по холодній землі, а кров сочилася з ран. Мить, коли мені здалося, що я втратив її назавжди закарбувалася в мені. 

Я намагався знайти розраду в рутині, у справах, у магії, але нічого не допомагало. Кожна дрібниця нагадувала про неї:  тінь, що промайнула у дверях, ледь вловимий аромат трав, навіть тиша, яка раніше була такою бажаною, тепер лише посилювала внутрішню порожнечу. 

Тім писав кілька разів, запитував про мій стан, але я не відповідав. Він, певно, здогадувався, що зі мною відбувається, і не наполягав. Я не хотів говорити, не хотів чути ані співчуття, ані розуміння.