ХІІ розділ

Селище зустріло мене тишею і гнітючим відчуттям небезпеки. Я відразу кинулася до будинку Марти, щоб перевірити чи все гаразд з сином. Коли увійшла, то побачила, що він мирно спить, а Марта тихенько йому наспівує.  

— Марто, - тихенько покликала. 

— Ой, Анно. Не чекали тебе так рано. 

— Знаю. Просто так сумно стало за сином і вирішила приїхати. 

— Молодець. Правильно вчинила.  

— У нас щось сталося? Витає відчуття тривоги скрізь. 

— Ой, дитино.... Не хочеться тобі  казати, але знаю, що більше ніхто в цьому не розбереться. В нашому селищі почали зникати дівчата. 

— Як давно? -  запитала я. 

— Так от зрозуміли лише сьогодні. Вчора увечері не повернулася Мира. Думали, що може у місті заночувала, щоб на ніч не їхати, але сьогодні теж не повернулася. А ти знаєш, що такого з нею не буває. Раптом що, то Мира подала б якусь вісточку. Дівчата: Влада та Мирося пішли на її пошуки, але теж жодної від них звістки. А ще зникла Арина.... 

— Не хвилюйтеся, усе з’ясую. І дівчат знайдемо. 

Поки йшла у центр селища, подзвонила до Тіма. Коротко описала йому ситуацію. Знала, що скоро уже він буде тут, але не варто гаяти час. 

Ледь я ступила на площу як з усіх боків почали говорити: “Анно, допоможи”, “Тільки на тебе надія”, “Ми віримо, що ти їх знайдеш” та багато іншого. 

— Насамперед потрібно заспокоїтися. Я все з’ясую. Мені потрібні люди, які, можливо, бачили хоча б щось. Чи ті хто говорили з дівчатами останні.  

Купка людей відділилася від натовпу. Довідавшись хоч якусь інформацію, я стала думати, що робити далі. У голові уже склалося декілька версій. Незабаром приїхав Тім. 

— Як тут справи? 

— Насправді, не дуже. Ніхто нічого не бачив і не чув. Ті хто останні розмовляли з дівчатами теж не розповіли нічого важливого. Я думаю тут ми нічого не знайдемо, потрібно вирушати у місто. Саме там вони зникли. Звідки і почнемо, - без надії відповіла. 

— Твоя правда. Для початку з’ясуємо де вони були і де бачили їх востаннє. Почнемо з кафе. Усі наші там постійно бувають. Можливо, вдасться щось дізнатися. 

— Так, добре. Тоді ти у кафе, а я — в офіс. Спробую зрозуміти чому саме вони. 

Я ще на хвилинку забігла до Адріана. І кожен вирушив виконувати свою роботу. Серце рвалося на частинки від розлуки із сином, але взяти його з собою не могла.  

Я відчула, що розслідування буде не простим. Уже з годину шукала хоч якусь інформацію у офісі. Жодних зачіпок. Усі мої версії теж не підтвердилися. Нічого спільного між ними немає, окрім того, що всі вони з селища. В зовнішності теж нічого спільного. Я уже заплуталася і навіть не знала за що взятися у першу чергу. Була надія лише на Тіма, можливо, він щось дізнався. В крайньому випадку будемо застосовувати магію пошуку. Лише одне не давало спокою — найманці. Чому дівчата зникли саме у ту ніч, коли мисливці були в місті? 

Приблизно через півгодини прийшов Тім. 

— Як результати? - з надією спитала. 

— Нічого цікавого. Усі вони заходили у кафе, але нічого незвичного працівники не помітили. Лише одна деталь мене насторожила. 

— Яка? 

— Дівчата розмовляли з якимось чоловіком. Але кожен описує його по-різному: комусь він видався молодим і високим, іншим — чоловіком середніх літ. Вийти на цю людину буде непросто, оскільки конкретики нуль.  

— Думаєш, це магія метаморфів? 

— Насправді, ні, швидше за все хтось вдало наклав ілюзію, щоб заплутати сліди, адже знав, що його шукатимуть. 

— Можливо. І що ж тоді робити? Ми не можемо чекати довго. Дівчат потрібно знайти якнайшвидше. 

Нашу розмову перервав дзвінок. Я підняла слухавку. Новини які я почула були не з найприємніших. 

— У мене погані новини, - ледве вимовила. 

— Що сталося? - Тім насторожився. - Щось серйозне? Не мовчи, Анно. 

— Зникла ще одна дівчина: Оксана. Теж пішла у місто і не повернулася. 

— Що будемо робити? - запитав хлопець. 

— Ти поїдеш у селище. Спробуєш дізнатися бодай щось. Якщо ж до вечора не буде ніякої інформації будемо шукати за допомогою магії. 

— Зрозумів. Тоді я поїхав. 

Ледве ми закінчили розмову, як відкрилися двері до кабінету. На порозі у всій своїй загадковій величі стояв Дем’ян. Це було неочікувано і, що найголовніше невчасно.  

— Добрий день! - він посміхнувся. — Як і обіцяв, прийшов до вас зі своєю справою. Мені потрібно знайти одну людину. 

Моєму обуренню не було меж. Чому зараз? Чому не тоді, коли у мене був час виконати його прохання? На даний момент справа з викрадення дівчат для мене важливіша, тому поки їх не знайду нічого з Дем’яном не вийде. У душі вирувала буря, але я цього не показала. 

Дем'ян без запрошення сів у крісло. Уся його поза видавала впевненість і владу. 

— Дем'яне, зараз не найкращий момент, - стримано сказала я. 

— Я розумію, що ви зайняті, але справа не терпить зволікань. Я й так витратив багато часу, - чоловік спокійно схрестив руки на грудях, ніби зовсім не зважав на мою напруженість. 

— Повірте мені, моя справа не менш термінова. 

Дем'ян підняв брову і зітхнув. 

— Добре. Якщо ваша справа така важлива, може розкажете, що сталося? 

Я задумалася. Дем'ян був загадковою особистістю, але чи міг він допомогти? Проте ризикувати зайвою інформацією не хотілося. 

— Дякую. Ми впораємося самотужки. Тож я уважно слухаю. Що у вас за справа? 

— Оскільки ви уже знайомі з магією і знаєте про неї, я думаю, що можу вам довіряти, - таємниче почав він. 

Було цікаво дізнатися, що ж йому потрібно. Справа пов’язана з магією, а це небезпечно і захоплююче водночас. Що ж я готова вислухати його. 

— Мені потрібно знайти Верховну провидицю. 

Щооо? Він що геть з глузду з’їхав? “Тім, ти теж це чув?”. “Так, і здивований не менше за тебе”. Так, потрібно взяти себе в руки і дізнатися якомога більше інформації від Дем’яна. 

— Добре, це цікаво. Що можете про неї розповісти? Що вам відомо?