ІХ розділ

Музика тихо лунала в залі, змішуючись із легким шумом розмов. Я зібрала всю волю в кулак, вдихнула на повні груди і змусила себе не дивитися в той бік, де зник Дем’ян. Тім непомітно нахилився до мене: 

— Анно, все гаразд? Ти наче зблідла. 

— Усе добре, - відмахнулася я, намагаючись приховати розгубленість. — Продовжуй стежити за гостями. Мені потрібно відійти. 

Я вийшла на терасу, щоб освіжитися. Холодне повітря допомогло трохи заспокоїтись. Я згадала Адріана, його сміх, очі, що дивилися на мене з довірою. Це все, що зараз мало значення. 

Але відчуття несправедливості не полишало мене. Як він міг? Збрехати про свою силу, знехтувати нашою дитиною, а тепер просто пройти повз. Він залишив мене одну боротися з цим усім. Але водночас я знала: колись він дізнається правду. І тоді його байдужість обернеться чимось більшим. 

Я повернулася у зал, зібравши всю силу духу. Як би там не було, я не дозволю йому чи комусь іншому послабити мене. І якщо Доля вирішила, що моє життя перетнеться з його ще раз, я буду готова. 

ДЕМ'ЯН 

Прийом у пана Маркінса уже сьогодні. Не мав великого бажання йти, та статус не дозволяє відмовити. Час пролетів швидко і ось я з Софією уже стоїмо всередині зали. Спілкуємося, вітаємося і чекаємо господаря цього вечора.  

Оглядаючи гостей навколо, я раптом побачив уже такі знайомі смарагдові очі. Анна! Це точно вона. Подорослішала, змінилася.... і, здається, знайшла собі чоловіка. Тоді вона мала рацію: я так і не зміг її забути. Її образ часто повертався в думках. Така нестримна, вільна і бойова. Чого варта лише та зустріч в офісі, коли вона погрожувала моїм хлопцям пістолетом. Це ж треба додуматися! 

 Відьма, чаклунка, мабуть, приворожила мене. Але хто вона насправді? Я так і не зміг знайти про неї нічого, окрім звичайних фактів. 

— Дем’яне! Доброго вечора. Радий вас бачити. 

— Пане Маркінс. Це взаємно. Дякую за запрошення. 

— О, Дем’яне, це зайве. А ця прекрасна дівчина - ваша наречена? 

— Так. Це Софія. 

— Радий, безмежно радий, - щиро посміхнувся Маркінс. — Уже встигли познайомитися з усіма? 

— Не хвилюйтеся, я усіх тут знаю, - відповів. — Окрім одної особи. Ось та дівчина.... хто вона? Щось не пригадую її. 

— Та ви що, Дем’яне! Це ж Анна Мерп! Невже ви нічого не знаєте про неї? 

— Ні, абсолютно нічого. Це дружина пана Мерпа? Але така ж молода... невже зазіхнула на його статки? 

— Ох, пане Лір. Звичайно, ж ні, -  з легким обурення заперечив Маркінс. — Це дуже талановитий детектив. А той молодий чоловік її помічник. Анна неодноразово допомагала мені в делікатних справах. Що ж стосується Віктора, то він просто прихистив нещасну дитину і дав їй своє прізвище.  

— Прихистив? Чому? 

— Дівчинка рано втратила батьків, була, можна сказати, сама по собі. Десь рік тому вона з Віктором і познайомилася. Він пожалів її і допомагав у всьому. Та й сама Анна не без таланту. Дуже гарно і швидко все розслідує. Розкрила чимало заплутаних справ. Шкода лише, що Віктор тепер не побачить її успіху. Він би міг нею пишатися. 

— Хм... Як цікаво. Познайомите нас? 

— О, так. Одну хвилину. 

Поки Маркінс розмовляв з Анною, я мав час подумати. Їй ще немає й тридцяти, а уже професійний детектив з непоганим успіхом у справі. Та й з паном Мерпом історія трохи дивна. Чому ж він прихистив зовсім незнайому йому людину? Потрібно більше про неї дізнатися. 

— Анно познайомтеся: це — Дем’ян Лір і його наречена Софія. Чи не чудова вони пара? -  представив нас Маркінс. — А це Анна Мерп і її помічник Тім. 

— Дуже приємно, - сказав я посміхаючись. 

— Взаємно, - люб’язно промовила, при тому пропалюючи мене поглядом. 

— Багато чув про ваші детективні подвиги. Чи справді ви така успішна у цій справі? 

— Можете не сумніватися у моїх здібностях, - кинула з викликом. - Майже усі справи за які я бралася - розкриті. 

— Це чудово. Тоді я думаю ми зможемо співпрацювати. У мене для вас є робота. Але про це ми ще встигнемо поговорити, у більш офіційній обстановці.  

Потрібно було бачити її вираз обличчя. Така різка зміна: від нерозуміння до злості і майже істерики. Але потрібно віддати їй належне, як професіонал Анна швидко взяла себе у руки. Це буде забавно. 

Анна вразила мене. Її зухвалість, вміння триматися, навіть ця миттєва реакція на несподівану пропозицію — усе це створювало образ людини, яка звикла тримати ситуацію під контролем. Але щось у ній мене бентежило. Її очі, якими вона дивилася на мене, були не просто холодними або професійними — у них жевріла надія, можливо, навіть прихований виклик. 

— Пане Лір, - її голос був спокійним, але напруження відчувалося, — я не звикла працювати з клієнтами у форматі “на вечірках”. Якщо у вас є пропозиція, прошу звернутися в офіс. Ми з Тімом відкриті для співпраці. 

— Обов'язково. Але хіба цікаві справи не починаються спонтанно? - усміхнувся я, кидаючи виклик у відповідь. 

Її губи смикнулися, ніби хотіла щось сказати, але стрималася. Вона коротко кивнула, відвернулася до Маркінса і Тіма, показуючи, що розмова закінчена. 

Я перевів погляд на Софію. Вона спокійно стояла поруч, зберігаючи ввічливий вираз обличчя, але я помітив у її очах легке здивування. Вона відчувала напругу між мною та Анною, хоча й не мала уявлення про наші минулі стосунки. Софія завжди вміла тримати обличчя — і це одна з причин, чому я обрав її як свою супутницю. 

— Я бачу, ви знаєте, як тримати удар, пані Мерп, - додав я, сподіваючись вивести її з рівноваги. 

— Іноді це необхідність, пане Лір, - відповіла вона з посмішкою, яка більше нагадувала маску. — Особливо, коли маєш справу з непередбачуваними людьми. 

Я стояв спостерігаючи, як вона зникає серед гостей.  

Це тільки початок.